Першу  школу  в Рубанці збудував пан Рачинський. 1 вересня цього року святкували її 150-річчя. Удалося побувати на святі й мені.

Зрозуміло, що в півторастолітньому приміщенні вже не навчаються, воно стоїть покинуте на вулиці імені земляка-Героя Радянського Союзу П.Дубини (табличка, щоправда, зберігає старе ім’я – вул.Леніна). Навпроти – кістяк дитячого садочку, якого так і не збудували. А зараз уже й не потрібно – лише дев’ятеро дітей ходять до садочка „Берізка”, їм вистачає двох кімнат у школі.

Типове приміщення нині діючої школи звели швидко: розпочали 1989-го, а 1991 року вже навчалися у ньому. Дай Боже, і йому простояти не менше панського. І все ж сумно дивитися на стару школу, що стоїть сиротою. Хотілось би, щоб зберегли її нащадки як пам’ятник людській доброті та мудрості. Олександр Рачинський був дуже багатою людиною, мав кілька маєтків у Росії, але постійно жив у Рубанці, яку любив і про яку дбав. Він сам приходив на екзамени і найвищою нагородою для здібних учнів було його привітання – пан цілував дитину у чоло і дарував срібний карбованець. Найрозумніших учнів за власний рахунок посилав учитися далі. А ще його ж таки коштом було збудовано в селі так званий дитячий притулок. Там сільські діти не жили, а ходили навчатися різним професіям (як у нас в ПТУ): столяра, теслі, бондаря, чоботаря. Зарплату спеціалістам-учителям платив пан Рачинський. 

 

Спілкувалася я з рубанцями різного віку – усі знають про пана, ім`я Рачинського звучало постійно, наче він і досі живе тут. Скільки разів це село бачило зміну влади та її керманичів. Та чи так їх пам’ятають і чи такими ж добрими словами згадуватимуть, як цього пана – „експлуататора трудящих”?

„А оце ж дім пана Рачинського, а отут – то все його маєток, і ставок - униз перед будинком - був, зараз пересох...” У війну постраждав другий поверх, то зробили реконструкцію і став там сільський клуб. Панський дім і досі слугує людям, щоправда, за словами директора Будинку культури Наталії Ярмошенко, вже потребує ремонту, востаннє капітальний був у 80-ті роки минулого століття. Але дивиться на світ оселя Рачинського свіжопофарбованими вікнами, пожвавилося культурне життя на селі з приходом енергійної Наталії Іванівни, говорять працівники районного методкабінету. Працюють гуртки, вокальний жіночий ансамбль, з концертами гастролюють навіть до сусідів. Одна біда – як і у всіх сільських клубах, з опаленням. Грубка лише у одній, гримувальній, кімнаті на величезне приміщення, а бібліотека – теж, як і всі сільські, зовсім не опалюється. Не вистачає, ой як не вистачає нашим рубанкам панів Рачинських!

Йдемо далі – ось магазинчик приватний, який також розташувався у панських володіннях, це були якісь господарчі будівлі маєтку.

У сільській раді зі мною поділилися матеріалами про історію Рубанки та її сьогодення. Тож хто нині дбає про село і селян, як робив пан Рачинський?

Згадують добрим словом селяни голову колгоспу Астахова Петра Федосійовича, за якого й було збудовано і згадану школу, заасфальтовано всі дороги села, зроблено капітальний ремонт Будинку культури. Після розвалу колгоспу рубанські землі орендують 4 господарі. Секретар Олена Бондар говорить, що найбільше допомагає парафіївський – голова правління ЗАТ „Кремінь” О.Сенчик. Усі не відмовляють, та до цього якось частіше звертаються. Не витримую отого „допомагає”: „А що ж він повинен ще й робити? Їм задешево дісталися ваші землі, заробляють вони на них далеко не стільки, як  селянам  платять – то їх ще й благати про благодійництво треба, чи що? Та вони перед тим селом у вічному боргу тепер!” Щодо подяк – не лише мені те у вічі кидається. Після святкової лінійки спілкуємося з директором школи Булах Оксаною Георгіївною, яка дуже оптимістично говорить, що у них все є – і вся побутова техніка, і музична, і комп’ютерний клас, ще й сьогодні від районної влади комп’ютер у подарунок отримали. „Усе у вас є – тільки одна проблема:  дітей немає, так?”- „Та ні, й діти є!” – ще оптимістичніше запевняє директор. „А скільки у першому класі?” – „Одна”. Як мовиться, без коментарів. У розпал розмови заходить учитель-пенсіонер Дмитро Андрійович Ільченко:”Ну. Георгіївна, скажіть, за що ж Ви у промові так красно дякували владі? Та це ж їхня робота! Це все одно, що мені чи Івану сказати „спасибі”, що на роботу ходимо”.

Подарунок, благодійність – це коли з власної кишені, як пан Рачинський. А от коли це – із зведеного бюджету району, який ми гуртом заробляємо, або з державного – як автобуси для шкіл, то це, вибачте, наше.

Отже, чи є діти – цікавлюся у сільській раді. Цього року народилися двоє. Та, як виявляється, молоді батьки збираються звідси, тож першого класу через 6 (якщо не „переформують” знов!) років не буде. Чи буде він і наступного, якщо селянам немає роботи і за першої можливості молодь тікає  у міста? Якщо у Рубанці така демографічна ситуація: минулого року померло 20, а за цей - уже 18. Усього в 6  населених пунктах сільської ради 893 мешканці: Ковалеве – двоє, Заболоття – 18,  Смолове – 36, Нове – 37, Терешиха – 281, Рубанка – 519. Більшість населення – пенсіонери. За такої віддаленості від центру головний заклад для них у селі – це лікарня.

 

 

Її також збудував для своїх селян пан Рачинський. Та вона не виглядає сторічною пані й у цьому заслуга всіх, хто тут працював і нині працює. Головною проблемою для лікарні зараз є відкриття паліативного відділення саме для таких людей, які потребують постійного   медичного догляду. Ті ж самі хоспіси, про які ви, напевне, чули. Це не будинок ветеранів  («бабдом», як у нас їх лагідно називають), а саме медичний заклад. У Рубанській лікарні ніколи не відмовляють таким людям, тут постійно живуть одинокі старенькі хворі. А біля лікарні завжди багато машин - їдуть звідусіль. Головним лікарем тут людина, яка б точно сподобалася Рачинському - навіть зовні Олег Калиняк чимось схожий на класичного земського лікаря, хоча й без “чеховської” борідки. А от що їздить по селах, як і вони колись, у XIX столітті, на простому селянському возі, то бачила на власні очі. А скільки добрих слів почула від рубанців про «нашого доктора»! Це дійсно найшанованіша людина в селі.

 

 

У вас вдома скільки плитка тримається – чи у ванні, чи на грубці? А мені довелося побачити більш ніж сторічну. Виглядає чудово. Бо будував Рубанську лікарню теж пан Рачинський. Амбулаторія – 1900 року, основний корпус – 1905-го. У давнішому приміщенні - кабінет стоматолога, дитячий, а біля будиночка ростуть липи, посаджені за часів пана.

У нас в Бахмачі теж є довгожитель – також приміщення XIX століття, колишній будинок школяра, що біля кінотеатру (теж колишнього). Що з ними зробили? Або у Тиниці – садиба Кочубея, де було ПТУ?

А лікарня у Рубанці доглянута, як власна оселя. Вражає унікальної роботи гвинтова драбинка на другий поверх, справжнісінькі кахлі у операційній. Тут є навіть операційний стіл тих часів! І арочні вікна. Скрізь на підлозі – ще та плитка, є мозаїчна – гарненна! Не лікарня – музей. Боязко ходити цією сторічною плиткою, але головний лікар заспокоює – «Крокуйте сміло». Потріскалася вона лише у тих місцях, де колись були грубки. Тепер у лікарні, звісно, опалення. Чисто і затишно тут скрізь – у палатах і в коридорах, на ґанку, та навіть у кабінеті лікаря хочеться посидіти довше.

Чекаю, бо у Олега Петровича Калиняка йде прийом. Поряд сидить подружжя, розговорилися – не тутешні, приїхали з Талалаївського району. „Чому сюди, у вас же райцентр?”- „Почули від знайомого, що тут гарний лікар. Я, коли бачу, що тут мені не допоможуть, не вертаюся вдруге. А сюди знов приїхав”. Поки прийом – говорю з бабусями, які тут живуть і лікуються. Жіночка поливає квіти – знайомимося. Мірошниченко Любов Григорівна з Нечаєвого хутора: „Та ж доктор мене, паралізовану, підняв на ноги. Прихопило мене взимку, а племінник говорить – поїдемо в Рубанку, там знаменитий лікар. А тепер, бачите, уже й роблю. Золотий доктор”.

Обходимо з Олегом Петровичем їхню чималеньку садибу. Тут і садочок, город великий, коні пасуться, сінокіс, а ще є поросятка, своя водонапірна башта. А он ті височенні три ялини збереглися з часів Рачинського. Ділянка усього 2 га. Дивлячись на все це багатство, подумки (аби не ятрити душу лікарю) говорю собі: „А може у цім і собака зарита? Комусь земелька глянулася та будиночок-ретро?” Ніби почувши мої думки, Олег Петрович розповідає історію про намагання закрити лікарню. Тоді, 2000 року, попри офіційне рішення райдержадміністрації (тоді головою був Б.Толкачов), головний лікар відстояв свою лікарню – щоправда, завдяки втручанню нашого депутата (на той час – О.Пухкала) і тодішнього прем’єра В.Ющенка. Невже це повторення? Судячи з того, що вже закрили лікувальний заклад у Фастовцях, думка напрошується. Тоді вона також була під загрозою.

А ще у господарстві лікарні - труби, які течуть, допотопна пральна машина, перев`язана резинкою (!), з районного бюджету у цьому році ні копійки на утримання автомобіля. 

 

 

 

 Йду селом. У центрі стоїть групка жінок, чую голоси: „Людина з фотоапаратом – то, може, про нашого лікаря...”

 „Так, про нього. Що ви думаєте про цю справу?”

 Для тих, хто ще не знає Рубанської біди, повідомлю, що на Олега Петровича Калиняка завели кримінальну справу – звинувачують у хабарництві і підробці документа. Дав лікарняного здоровій людині, яка пішла до міліції і донесла на свого благодійника. Це директор Гайворонського Будинку культури Микола Шестопал. У своїй заяві написав, що лікар „вимагав” у нього 100 доларів.

„Та Ви що, щоб у нас в селі дали таку суму?! Чи Ви не знаєте жлобів українських? У нас жадібність, заздрість і підлість – на першому місці!” – говорить Ганна Монько, техпрацівниця Будинку культури.

„То може менше давали?” – питаю.

„Та це ж село: одразу б знали–скільки хтось заплатив. Та слова ніхто від нього такого не чув – про якусь таксу, як в інших буває. Він – не така людина! Лікар – від Бога. Ви скажіть, може людина, яка практично живе у тій лікарні, зранку до ночі людям допомагає, за старенькими тими, як за рідними, доглядає, таким бути? Та він ще й своїм поділиться! Та у нього головна риса – це чесність, немає у нього підлоти. Це чиста підстава. Я так розумію, що коли люди домовляються, як той Шестопал каже, то десь на пустирі. А то – біля церкви! Яку ж доктор і будував! Хочуть закрити нашу лікарню – та й усе. Пиляють деревину з кореня. А без доктора лікарні не буде – це факт. Та він же там – усе. І за ралом ходить, і косить, та туалет, вибачте,  заб’ється – і те він зробить...”

Жінки навперейми розповідали мені кожна свою історію: біля сина усю ніч доктор просидів, поки дитині не полегшало; сам у Чернігів возив дочку і діагноз лікаря підтвердився – вилікував за місяць, що й не скажеш тепер, що така страшна хвороба була. „А моєму... а моїй... а мене з того світу підняв...” Не те що газети – книги не вистачить переповісти усі ті вражаючі історії.

„А ось Наталія Михайлівна йде – хай і наша шановна вчителька розкаже”, - звертаються до жінки з квітами. „Так, я перша пацієнтка Олега Петровича – це було у січні 1997-го, - підходить Н.М.Коваленко.- Це людина, яких мало. Найбільше вражає, як він ставиться до старих людей. Так тих бабусь жаліє – за свою доброту і постраждав. Шанована людина в селі – ми завжди на випускні запрошуємо, він же кожну дитину знає, кожну людину в селі. Дійсно сімейний лікар для всіх нас. А ще, хочу сказати, й просвітою на селі займається” (Олег Калиняк - голова районного товариства «Просвіта»).

„У мене дочку машина збила – досі ніхто не відповів, а тут – злодія знайшли! Це брехня справжня!” – схвильованим голосом говорить інша.

Мої співрозмовниці радо назвали свої імена, що буває не часто, скажу вам із свого журналістського досвіду: крім згаданих, це й Євтушенко Любов, і Максюта Надія, і Борисова Світлана, і Сиволожська Анастасія Прокопівна.

Немає, кажуть жінки, у нашого лікаря ні хором, ні машини крутої – на вєліку їздить та пішки ходить до тих, хто викликає його будь-якої години. „Ніч-північ – нікому за життя не відмовив. Хоч мороз, хоч ожеледиця. Коні на Кропивне не проїхали – пішки пішов у черевиках по грязюці із своїм чемоданчиком”.

Так, на кінній повозі, я й сфотографувала головного лікаря Рубанської лікарні – їхав у Кропивне, як і кожного четверга. І Терешиха, і Смолове, та уся округа – його хворі. „Дуже дорога людина. Не дай, Боже, його заберуть, гаплик селу”, - ці слова старенької бабусі з ковінькою почула вже коли уходила, то й не спитала імені. Але можна назвати все село - не помилишся.

І у газетах, і на зібраннях наша влада – особисто голова райдержадміністрації О.Допа відповіла на стурбованість людей з усіх навколишніх сіл, які звернулися до неї з підписами на захист Олега Калиняка і лікарні: ні, лікарню закривати не плануємо.

Так і не треба – вона сама закриється! У нас в райцентрі лікарів катастрофічно не вистачає, а то хтось поїде у далеке село?!

Зайшла на пошту – поцікавитися взагалі життям, а мені - чоловік: „А ми думали – Ви про нашого доктора спитаєте”. Спитала. Одна з поштарок з таким болем просто викричала, а не сказала: „Та скільки ж над тим селом можна знущатися? Нікому ми не нужні! Та хай би вже запалили з усіх боків – та й годі!”

P.S. 9 вересня відбувся суд, який перенесений на 28-е. Слухали усіх, у тому числі й свідка М.Шестопала. А я у залі суду думала: чому ж «свідка», коли той, хто дає хабара, також за законом зловмисник?