Мені тільки пісню Господь дарував

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Цікаві люди - цікаві зустрічі

Опубліковано: П'ятниця, 25 грудня 2015, 10:24

Це перший рядок вірша нашої землячки Антоніни Іванівни Цибань. Вона, і справді, не належить до багатіїв. Як сама каже, не звела багатоповерхових хором, немає в неї легковиків, проте три велосипеди завжди готові сягнути у будь-який куточок села.

Задумав розповісти про неї, як про керівника фольклорно - обрядового народного ансамблю «Криниці», якому виповнилося 33 роки. Уже давно хотів дізнатися, з яких витоків черпає наша землячка снагу і віддану любов до народної пісні, музики, мистецтва. З цим запитанням і звернувся до співрозмовниці.

- Важко відповісти однозначно. Народилася у перший післявоєнний рік. Звісно, літа то були не найзаможнішими. Та хоча солодка цукерка і яскрава обнова рідко гостювали тоді у селянській хаті, жили ми весело. Однією із втіх було кіно. Це як пощастить отримати п’ять копійок, або ж випросити куряче яйце, яке було у селі своєрідною валютою. Тоді мав можливість піти „на кіно” , поринути у дивний світ, який линув з екрана.

Зовсім безкоштовною була інша втіха – сільські вечорниці. Нерідко мої старші сестри дозволяли затримуватись на тих посиденьках, які, до речі, часто збирались саме під нашим двором. Популярними були тоді «Подмосковные вечера», «Катюша». «Горят костры далёкие». Молодь співала їх із задоволенням. Вабила їх мелодійність, слова легко запам’ятовувались. А мені хотілось почути маминих пісень: «Вітер з поля, хвиля з моря», «Несе Галя воду», «Ой на горі два дубки». Мої батько і ненька гарно співали. Коли мала шила чи плела, я підсідала до неї на піч і підспівувала. Ті пісні залишились зі мною назавжди.

- А ви пам’ятаєте свій перший виступ на громаді ?

- То був святковий концерт з нагоди Жовтневих урочистостей. Я тільки-но прийшла у перший клас. Тут виявився ще один голосистий хлопчик – Валерій Гурин. Ми часто виступали з ним на шкільних ранках. Тоді мала виконати «Як служив же я у пана». Вирішили взути мене в червоні чобітки старшої сестри. Звісно, взуття було занадто велике. Натягли на мої худенькі ноженята кільканадцять шкарпеток, понатикали вати і подалась я на імпровізовану сцену. Сподівались тоді лише на свій голос - про мікрофони й гадки не мали. Маленька, худенька, а голос мала сильний. Як заспівала, зал затих. А коли показала, як теля виляло хвостом, що вийшло, очевидно, досить майстерно, глядач, оцінивши мою артистичність, щиро сміявся до сліз. Аудиторія дружно плескала в долоні. Відтоді виступала, мабуть, на кожному шкільному концерті.

- А як ваша доля склалася пізніше ?

- Після школи не уявляла життя свого без сцени, без пісні. Про інститут годі було й думати. Подалась у Чернігів на піврічні курси завклубів. Потім вийшла заміж. А незабаром багато моїх ровесниць скористались можливістю навчатись на курсах медсестер. Навчання передбачалося у Бахмачі, дуже зручно. Так і пов’язала свою долю з медициною, віддавши цій справі 15 років життя. Проте з піснею не поривала ніколи.

Були то роки, коли російська естрада відверто тіснила українську пісню. А так хотілося, щоб моя рідна мамина пісня продовжувала жити. Співала сама, запрошувала до гурту дівчат. І вже разом залучали парубків. У 1983 році створили ансамбль, який і став відліком існування нашого народного колективу. Проте це високе звання отримали набагато пізніше. Як сьогодні пам’ятаю нашу першу пісню – «Ой ти, Галю, незаміжня». Виконали її на 8 Березня при переповненому глядацькому залі нашого старенького тодішнього клубу. У той час нам багато допомагав художній керівник Віталій Омелянович Страшний. Він був справжнім знавцем своєї справи.

Пізніше нас захопили народні обряди, адже тут були і пісні, і дії, і минувшина, цікава історія життя села. Першим відтворили на сцені українське весілля. Пізніше запропонували глядачеві святкування Дня Святого Власа – це майже те, що Сорок святих. То один з небагатьох днів, коли молодиці , незаміжні молоді жінки можуть розпорядитись своїм часом, віддаючись народному звичаю, пісням, веселощам.

- Знаю, що цій постановці дивувались навіть знавці українського фольклору з числа київської професури. Як це відбулось?

- У столицю нас запрошували тричі. В один з приїздів на виставу бахмачан завітали фахівці. Дивувались, де ми знайшли цей матеріал. А я пам’ятаю цей обряд до дрібниць, бо сама ставала учасницею того дійства, до якого залучали сестри. Тепер свято Святого Василя забуте, на жаль. Воно самобутнє, колоритне, насичене народною творчістю.

- Де ще побував ваш колектив ?

- Ой, об’їздили чи не всю Чернігівщину. Крім обласного центру, виступали в Ічні і Сосниці, Ніжині і Коропі. Були у Щорсі. Саме звідти привезли диплом першого ступеня. Запам’яталась наша подорож у Івано-Франківськ на Міжнародний фестиваль фольклорного мистецтва. Туди з’їхались знані колективи не лише з України, а і з Франції, Польщі, Молдови, Чехії – всіх не злічити. Нас, новачків, чекав попередній перегляд. І треба ж, бахмачани справили таке враження, що організатори всупереч попередніх своїх планів, запропонували нам відкривати дійство. Аж волосся підіймається, як згадаю ті хвилини. Це була така феєрична урочистість… Про ту подорож нагадують Почесна грамота, медаль і бібліотечка, подарована нам іванофранківцями.

- Антоніно Іванівно, як вам вдається зберігати колектив? Сьогодні стільки розмов про байдужость суспільства...

- Дійсно, непросто. І справа не в людській апатії. Дошкуляє збайдужілість державних чиновників. Культура, не дивлячись на обіцянки і промовисті гасла, залишається на залишковому утриманні. А село Бахмач-1 – це особливий випадок. У нас вже багато років немає клубу. Ми орендуємо приміщення колишнього магазину, що не дозволяє виконати хоч якусь реконструкцію, обладнати опалення. Нам немає, де зібратись на репетицію. Слава Богу, виручає школа, але й там не завжди є можливість поспівати. То не дивуйтесь, запрошую учасників до себе додому. Отак і живемо.

- За 33 роки склад колективу суттєво змінився ?

- Від того ансамблю залишилось нас лише троє „старожилів” – Валентина Лук’яниця, Люба Бережна та я. Трохи пізніше прийшли до нас Ніна Бадай, подружжя Діденків - Валентина і Валерій. Решта, так би мовити, молодь. До речі, нам таланить на подружні пари. Серед них Алла і Борис Федаї. Наталка і Генадій Петрані. Людмила і Андрій Моргуни. Сподіваємося, що приведуть у наш колектив своїх чоловіків і Наталка Крисенко та Катерина Бадай.

- Складно залучати поповнення ?

- Надзвичайно. Але ж, як з нами побуде майбутній самодіяльник хоча б на двох-трьох репетиціях, то дуже вірогідно, що він - уже учасник нашого ансамблю. Бо власне виконання пісень - задоволення набагато більше, ніж їх слухати з чужого голосу. Усвідомлення, що ти своїм талантом, вмінням даруєш гарний настрій землякам – багато варто, особливо у наш непростий час.

- Ну, а що ж із клубом ? Є хоча б якась перспектива ?

- Обнадіяв сьогоднішній голова райдержадміністрації Віктор Федорович Міщук. Почувши про наші здобутки, керівник пообіцяв домагатись внесення в обласний бюджет витрат на будівництво клубу, або ж хоча б отримання коштів на придбання приміщення, яке орендуємо. У нас такі великі сподівання на децентралізацію влади, може, тоді питання зрушиться з місця. Ото й на вибори ходили всі як один із сподіванням на краще.

Спілкувався Борис Бобришев.
На знімку: виступає „Криниця”, біля мікрофона А.І.Цибань

• < Попередня
• Наступна >