Дехто закидає газеті, мовляв, порад у вас не так і багато, то чому „Порадник”? Відповідаємо: порада далеко не завжди у словах „для того щоб... треба зробити те й те”. Порада – це й живий факт, приклад, який підказує нам ненав’язливо спосіб життя та всі його складові.  Ось наприклад, наші історії про цікавих людей хіба не порада як треба – жити чи любити, чи до ближнього ставитися, чи до своєї роботи, чи хоча б наблизитися до розуміння того, навіщо ти живеш на цьому світі? Хіба це не важливіше городів, ремонтів, інших корисних порад, разом узятих?

Сьогодні для вас, шановні вдумливі читачі, зустріч ще з однією цікавою людиною. І якщо його приклад допоможе комусь з вас, ми будемо вважати, що працюємо недаремно. Отже, порада тим, хто не хоче здаватися хворобі й готовий боротися за своє життя. Саме в такому стані опинився герой нашої розповіді. Ім’я, на його прохання, змінено.

 

Іван Степанович – корінний бахмачанин, господар добрий: все в садибі до ладу, забетонований чистий двір, ошатні, впорядковані будівлі (помічаю, що нещодавно пофарбовані),газ і вода в хаті, у кімнатах блищить охайністю – хоча давно вже один, дружина померла, син своєю сім’єю живе, окремо. Така ж і мова у нього – степенна, як кажуть в народі, спокійна і виважена, з тих людей, думається мені під час бесіди, що слів на вітер не кидають. У кутку під вішалкою стоїть інвалідний візок. „Зараз вже, слава Богу, майже не потрібний. Лише для зарядки”, - посміхається Іван Степанович, помічаючи мій погляд. – Та у мене ще стільки пристосувань, ось поглянете”.

Як і всі, напевне, люди, чоловік інколи хворів, бувало в легкій формі, а бувало й серйозніше – чимало довелося пережити. Та нерухомість стала вироком, який медичною мовою назвали „інвалідність 1 групи”. Чому ж таке трапилося? Лікуючи одне, пісок у нирках, за поставленим діагнозом лікарів, застосовував одне сильнодіюче зілля (до речі, за приписом лікаря) – і помилка була незначна, лише інша пропорція, а коштувала дорого: пісок чи вийшов, а ногу підкосило. Міг рухатися тільки з паличкою. А потім – лікування, знову погіршення, від одного необережного руху – важке підняв, і врешті-решт – нерухомість. Як розповідає Іван Степанович, за словами досвідчених медиків, а не за власними домислами, „посадив” він величезною кількістю сильнодіючих ліків серце і  нирки, порушилася циркуляція крові, що й завдало того нищівного удару по ногах. Недарма ж в народі кажуть: „Одне лічеш, інше калічиш”.

Чи це дійсно так, жоден експерт зараз не встановить, але ж не для кого вже не секрет, що в умовах ринкових відносин та масового потоку в країну не баченого раніше різномаїття ліків, виробилась тенденція у наших медиків (маються на увазі українські, не лише місцеві): складати цілий реєстр замість звичайного скромного рецепта, де за призначенням, дай боже, два-три набереться. І тільки не треба мені, шановні, зараз говорити, що це ділетантські неграмотні розмови. Обговорюється це нині на всіх рівнях, говорять про ці фармако-медичні проблеми і наша прем’єр-міністр, й інші високопосадовці, і тіж самі медики. Які чесні. Але ж... що з того нам, пересічному хворому, чи покращало?

Та повернемося до нашого Івана Степановича. Паралізованому на обидві ноги призначили інвалідність, візок видали у собесі (хвалить, каже, дуже швидко оформили). І три зими він пролежав. Та це не зовсім так. Не захотів він спокійно смерті дожидати. У стелю – гвіздок, на нього – мотузку, ціпком її до себе підтягнув й ... підіймався! Так, а ви що подумали?

Ні, жити Івану хотілося. Повноцінним, нормальним життям, не скиглити від жалю до себе, не існувати від сніданку до вечері, а жити! А тому як ліжко стало його другом надовго, то перші свої вправи він починав у ньому - лежачи, сидячи, напівсидячи. Спина не тримала – мотузки з обох рук, подушки з боків. Важко навіть уявити, як йому те вдавалося. Та бувало всього, і падав з ліжка, і зубами скреготів, але жодного разу не впав у відчай. Настирливо, день в день, він продовжував свої вправи. Що міг. І тіло почуло його, і відгукнулося вдячно: одного разу зі сльозами на очах відчув, що на ногах ворушаться раніше мертві пальці! І він підсилив тренування – щодня додавав потроху. Починав (і про це тепер вже може згадувати з усміхом) з кількох слабких, немічних рухів. Довів до 1000 разів кожної вправи, тричі в день, і так місяців 6-7. І вже не лише в ліжку. Зробили з сином стільчик, якраз на рівні з ліжком, із стільчика пересувався на візок, і в ньому продовжував. Змушував рухатися все: і руки, і ноги, і тулуб. Спортивна хода, гантелі. Прості, елементарні вправи фізичної зарядки, повірте мені – Іван Степанович демонстрував мені все – нічого унікального він не винайшов. Унікальним в усьому цьому є лише він – незламна його воля, надзвичайна сила духу й потяг до життя. На це працювали й розум, й руки - безліч домашнього вжитку власних винаходів допомагали йому самому господарювати.  Такий собі крючок для того, щоб кран відкрутити; щось схоже на ножиці для того, щоб підняти щось; „місточок” на поріжки, з’їзд на сходах веранди із застосуванням спеціальної лебідки, що прикріпив до візка. Так-так, з теплом став він вже й на вулицю виїжджати.  А нині зустрів мене господар у дворі, без ціпочка. Той тепер потрібен лише для дальніх виходів „ у місто” – живе наш Іван Степанович далеченько від центру.

Ми чули про життєвий подвиг атлета Юрія Власова і циркача Валентина Дікуля – вони знову підняли себе, поставили себе на ноги. Серед нас, виявляється, теж є такі люди.  Мені про цю людину розповів знайомий майже благоговійним голосом: „Ви не повірите! Я знав, що він лежав зовсім, їздив на візочку, а тут – на базарі зустрів, на ногах!”

Звісно, говорить Іван Степанович, він ще далеко не досяг бажаного: „Ще працювати й працювати. Але скажу всім: не впадайте у відчай. Головне – це систематичне фізичне навантаження по силі. І поступове зростання”.

Питаю все ж (черв’ячок сумнівів людський!), чи не застосовував ще й ліки. „Ні, - каже, - після того тривалого лікування, як тільки зліг – жодних ліків. І нирки, до речі, відновили свою роботу, а то ж ставали зовсім”.

 Знаємо, скільки людей потерпає від недуг ніг, коли ще не в тому віці, щоб посадити себе під  домашній арешт, а здається, так болить, що й ступити не можеш. Не впадайте у відчай, скажіть собі: „Я можу!”  Не вірте у рекламу дорогих диво-ліків – повірте у себе.

До речі, у центрі Дікуля для кожного пацієнта готується спеціальне обладнання, але він сам говорить: „Я можу говорити вам, які робити вправи, але без вашого бажання і впевненості ви ніколи не підете, навіть із золотим обладнанням”.

Тож і для наших читачів повідомляємо, що координати Івана Степановича є в редакції. Спробуйте – не існує меж можливостей людини. Свіжопофарбовані стіни будинку, помічені мною на початку,  - це теж вже його рук справа. „А я драбину зробив під себе – частіше сходинки набив, от і покрасив”.

Дай Боже Вам, любий Іване Степановичу, і як примовляла в таких випадках моя бабуся - в добрий час сказати...