Мій тато - Лещенко Григорій Кіндратовий народився 1 грудня 1927 року.

Багатодітна сім’я майже вся вимерла у роки голодомору. Вижили троє дітей. Дві татових сестри і він. Я не буду описувати подробиці життя цих дітей. Лише скажу, що вони виросли людьми. Працелюбними, совісними, людяними.

Батько мого тата був циганом. Тому Григорій успадкував від нього майже бронзову шкіру, чорне з синявою волосся, великі темно-карі очі з віями, яким, мабуть, позаздрила б не одна голлівудська актриса. 

 

Тато був ще дитиною, коли розпочалася Велика вітчизняна війна. По-первах він допомагав партизанам. А тоді, пізніше, пішов у діючу армію.

Ось його бойовий шлях:

3 ІІІ-1944 р. по VІ-1944 р. – І-й Український фронт - 399-й стрілецький полк, 111 стрілецька дивізія.

З VІ – 1944 р. по ІХ 1944 р. – Московський військовий округ – евакогоспіталь №1537.

З ІХ-1944 р. по ІІІ-1945 р. – ІІ Білоруський фронт – командир підрозділу 368-ї окремої розвідроти, 283-ї стрілкової дивізії.

З ІІІ-1945 р. по VІІ-1945 р. – ІІІ Білоруський фронт – евакогоспіталь №24988.

Тато не дуже любив розповідати про війну. Він починав плакати. А я казала: “Тату, не пригадуй. Заспокойся.”

Для мене мій тато був взірцем людяності, порядності, чоловічої краси, батьківства.

Він любив нас, своїх донечок, свою дружину (нашу маму). Він завжди був в оточенні людей, бо був цікавим співрозмовником. У нього було велике почуття гумору. Тато малював, писав вірші, мав чудовий голос.

Розповім один епізод.Мені було дев’ять років, як одна жінка сказала мені: “а ти не боїшся, що твого татка украдуть у твоєї мами?”

Я їй відповіла: “Трупорний ступор”.

-Що? Що? – не зрозуміла співрозмовниця.

-Я: Це значить – марно. Тато любить тільки мою маму.

Тато зробив з мене спартанця. Привчив до спорту, витримки. Сам любив фізкультуру. Мав ІІІ розряд з вільної боротьби, І-й - з шахів. Я разом з ним обтиралася снігом, обливалася водою, ходила босоніж. З двох років я займалася з гантелями.

Я ніколи не чула, щоб тато вживав матерні слова. Для мене він був і божеством, бо таку добру людину, якою він був у земному житті, не часто зустрінеш.

Мій тато народився на березі Південного Бугу, у Вінницькій області. Від босоногого хлопчини він дослужився до полковника. Дитина-сирота самостійно будувала своє життя.

Мати мого батька була українка. У 1941 році табір циган, де були батькові родичі, розстріляли фашисти поблизу річки Південний Буг, у степу. Я приїздила малою у ту місцину, де коїлось колись страшне вбивство. Мені розповідали про ту трагедію люди, які волею долі стали свідками розстрілу циган.

Тато пішов із земного життя у вересні 2004 року. Він і його дружина (моя мама) покояться разом у тій місцині, де колись народилися.

Хай цей коментар до статті “Розкажи мені, татку”, що опублікована у “Пораднику” за 7 вересня 2007 року, буде дочірньою даниною пам’яті самому чудовому батьку на світі. Так, самому, бо він був моїм.