8-го вересня ворог був вже біля Конотопу, на північному березі р. Сейм у районі села Мельня та вздовж залізничної ділянки Кролевець-Конотоп. Фашистам тут протистояли воїни 40-ї армії під командуванням К.П. Подласа. Біля Бахмача, у районі Батурина й села Городище героїчно стримували наступ німецьких військ воїни 21-ї армії. Особливо жорстокі бої були за залізничний вузол Конотоп; близько 3-4-х годин тривало бомбардування німецькою авіацією позиції радянських військ. Майже весь Конотоп та село Попівка палали у вогні. До вечора 9 вересня німецькі війська форсували Сейм, а танкові частини генерала Гудеріана оволоділи Конотопом; у цей же день був окупований Батурин, а протягом наступного дня – Городище й Бахмач. Захопленню Бахмача передувало зайняття села Городище.

 

Ось як описує захоплення Бахмача Д. Дорош, який тоді разом зі своєю родиною перебував у родичів, у селі Бахмач-2, куди вони прийшли, щоб перечекати штурм міста. Вже о десятій годині ранку 9-го вересня з півночі від села Городище налетіла ескадрилья німецьких пікеруючих бомбардувальників у складі дев’яти літаків. Зробивши сім-вісім заходів низько над селом та скинувши всі бомби, вони відлетіли геть. А вже через годину ця ж ескадрилья з’явилася над селом Бахмач-2 й почала спускатися  для бомбардування. Бахмачани хутко стали ховатися у примітивні бомбосховища, які були вириті майже біля кожної хати. Й наша родина Дорошів сховалася у свою схованку. Спочатку у нашій землянці було затісно, а вже після початку бомбування села – стало просторо, бо всі попадали один на одного на долівку сховища. Бомби рвалися навколо й було відчуття, що наша землянка переміщується то назад, то вперед, то вбік, було таке відчуття, що наша землянка містилася не в ґрунті, а в якомусь велетенському холодцю. Поряд з нашою землянкою було бомбосховище родини Климченко. Бомбова хвиля зачепила край цього сховища, вбивши матір та легко контузивши дочку. Трохи далі від нас сиділи у погребі мої земляки Пузін та Марченко. Німецька бомба попала у сіни хати, яка стояла поряд з погребом, й утворила велику воронку; причому земля відсунулася у сторону погреба, заповнивши усю порожнину льоху й придавивши до стіни Пузіна та Марченка. Їм пощастило, що їх придавило до вхідного люку, і стояли вони проти ляди (одні тільки голови вільні від землі), а увесь тулуб був щільно притиснутий землею до стіни льоху. Їх витягали гуртом за комір під команду: „Раз, два – разом!” Результати бомбардування були вражаючими: замість села залишилися руїни осель, навкруги вирувала пожежа й тліли згарища, чулися зойки над вбитими. Розказували, що прямим попаданням у погріб було вбито цілу родину, а в іншому сховищі було вбито нашу землячку з міста Феодосію Калюжну.

Вже через півгодини  людям довелося знову ховатися у сховища, бо німці з південно-західної сторони від села розпочали артилерійську та мінометну підготовку до штурму міста. Радянські війська, які розташовувалися з південної сторони села, відповідали їм. Як одні, так й інші стріляли через наші голови. І вийшло, що наша родина Дорошів прийшла у село, щоб сховатися від війни, а втрапила нібито в саме її пекло.

До речі цього дня (9-го вересня) німці не бомбардували місто, лише відбувалася кулеметна та рушнична перестрілка між ними й радянськими військами, які розташувалися у районі продовольчо-фуражної бази №16.

Коли вдруге повиходили з своїх схованок у Бахмачі-2, німецькі солдати вже вільно ходили вулицями села й несли у касках курячі яйця. Радянські солдати без боїв відступили за місто, про що свідчила довготривала стрілянина. Але у саме місто з’являтися ще було небезпечно – тому наша родина затрималася у селі ще на день. Повернувшись додому, ми побачили, що німецькі танки „зорали” наші городи, а в хатах усі речі були перевернуті, начебто когось або щось шукали. У день, коли ми повернулися до міста Бахмача, наш сусід Олександр Іванович Пиріг, йдучи у місто з села, побачив убитого радянського солдата, який лежав по дорозі з Поросючки на Бахмач. Біля небіжчика стояв неушкоджений кулемет  типа «Максим». О.І. Пиріг каскою заглибив та розширив рівчак, який був біля бурякової плантації, положив туди тіло загиблого, накривши обличчя каскою, та нагорнув горбик землі, утворивши імпровізовану могилу. Цю могилу він позначив кулеметом, поставивши його на могильний горб. Але не довго цей кулемет стояв на могилі невідомого солдата. Через деякий час Роман Петрань пристосував його під візок, яким ще довго користувався увесь наш куток. До речі, за Поросючкою радянські війська залишили підбитий танк, ще один пошкоджений радянський танк стояв біля дерев’яної школи, а на клумбі російської восьмирічної школи – зіпсована вантажівка марки „ЗиС”.

Передові фронтові частини німців пішли далі, а в нашому місті залишилося безліч окупаційних установ, які позаймали кращі вцілілі будинки. Пригадую, що через деякий час після захоплення міста, німецький загін з Бахмацької військової комендатури почав нишпорити по місту, заарештовуючи всіх цивільних чоловіків, які залишилися на окупованій території. Усіх, кого вони знайшли, окупанти зачинили у приміщенні пожежного депо, а звідти під посиленим конвоєм відправили на поле, неподалеку від села Городища. Там усіх арештованих чоловіків розмістили під скиртою, а самі відійшли навкруги близько ста метрів, поставили по кутках кулемети й так заночували. Арештанти не спали усю ніч, усі були впевнені, що їх на світанку розстріляють. Але наступного дня усіх їх обідньої пори привели до міської комендатури, де головний комендант (через перекладача) розпустив чоловіків по оселях. Ще через день таким же чином у пожежному депо зібрали чоловіків-інвалідів. Але їх нікуди не гнали: вони лише переночували у депо й на ранок їх відпустили по домівках.