(закінчення, поч. у №47)

Дідівці не стали для Миколи Івановича таким собі затишком. Завдяки його діяльній натурі вони скоро перетворились у центр притягання для таких, як і він, творчих і діяльних людей, своєрідної „солі землі” того часу, це було коло друзів молодої сім’ї. Одним із перших надовго поселився тут письменник й історик Д.Л.Мордовець (1843-1905), який збирає тут зразки українського фольклору: пісні, казки, перекази тощо, працює над книгою „Під небом України”. Часто буває   і художниця, учениця Т.Г.Шевченка, К.Ф.Юнге (1843-1913), дочка Федора Петровича Толстого, віце-президента Петербурзької Академії Мистецтв, відомого російського скульптора, живописця і графіка (він, до речі, надав притулок в Академії Тарасу Григоровичу після заслання).Тут, у Дідівцях, пише вона портрет покоївки Костомарових Параски і виставляє його на художній виставці в Парижі. Наш земляк із сусідньої Ярошівки (тепер с.Українське Талалаївського р-ну) Горленко Василь Петрович (1853-1907), письменник, фольклорист і знаний мистецтвознавець, теж часто буває тут, допомагає М.Костомарову в його історичних розвідках, разом вони виїжджають до Переяслава і працюють там над давніми актами. В.П.Горленко помер у Петербурзі, але заповів перенести його прах у рідну Ярошівку. Пам’ятник на його могилі зберігся до наших днів. Відвідували гостинну сім’ю й інші друзі та знайомі.

 

Галина (так її став називати Микола Іванович) допомагала чоловікові  в підготовці його нових творів до видання, а після його смерті написала дві книги спогадів -„Микола Іванович Костомаров” і „Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова”. У них створено величний образ борця за незалежну, демократичну Україну, майстерно змальовано епоху, у якій він жив і творив. Згадала вона і про зустріч з Т.Г.Шевченком 6 квітня 1847 року в Броварах, коли заарештованого поета везли поштовим трактом землями Чернігівщини до Петербурга. Померла Аліна Леонтіївна 4 лютого 1908 року і похована в Києві. Прах же Миколи Івановича покоїться в Петербурзі, куди він поїхав у 1885 році і несподівано помер у своїй міській квартирі. Поховали його на Волковому цвинтарі тодішньої столиці Російської імперії.

Після смерті чоловіка Аліна Леонтіївна передала маєток у Дідівцях сину від першого шлюбу О.М.Киселю, який теж залишив помітний слід у житті. Був автором численних нарисів, у 1914-1917 рр. своїм коштом видавав газету „Прилукский голос”, заснував і утримував ремісниче училище в селі, а також ясла для дітей з бідних родин.

У Саратові Микола Іванович познайомився і потоваришував з М.Чернишевським, а коли на запрошення Петербурзького університету в 1859 році прибув до столиці, знову зустрічається з Тарасом Григоровичем, близько сходиться з Марком Вовчком, М.М.Ге, І.Тургенєвим, В.Стасовим та іншими видатними людьми того часу. З величезним успіхом читає лекції в університеті, але в 1862 році виходить у відставку і весь віддається науковим дослідженням. У цей час він створює понад 200 праць, а протягом життя понад 300, у яких відтворив реальні картини життя в Україні і Росії періоду феодалізму, боротьби народу проти національного й соціального гніту. Він одним із перших в Україні висловив переконання, що історію творять „...не царі та їхні наближені і вельможі, а народ”. Він писав: ”Ми зовсім не соромимось ні Павлюків, ні Наливайків, ні Кармалюків, ні Тараненків, навпаки, якщо ці люди з’явилися в дикій, варварській личині - все ж таки то були люди, які виразили те таємне, що чаїлося в народному серці...”

Учений написав прекрасний твір, над яким працював не один рік, -„Богдан Хмельницький”. Опублікував дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Павла Полуботка, Юрія Хмельницького, написав дослідження „Бунт Стеньки Разіна”, ряд чисельних монографій, статей, нарисів, живих картин з історії України і Росії. М.Чернишевський, нібито підбиваючи підсумок його життя, якось сказав: « Костомаров був людиною такої щирої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високе наукове значення». Як письменник Микола Іванович належав до української школи письменників-романтиків. Його твори відображали події часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини, це поезії „Співець Митуса”, „Ластівка”, ”Дід пасічник”, трагедія „Переяславська ніч”, згадана уже драма „Сава Чалий”, ряд повістей російською мовою, у тому числі „Черниговка”.

Видатний російський революційний демократ, філософ і письменник О.І.Герцен , що видавав за кордоном альманах „Полярная звезда” та знамениту газету „Колокол” і постійно виступав на захист національних інтересів усіх народів, у тому числі й українського („З приводу листа з Волині”, „Провінціальні університети” тощо) користувався великим авторитетом і в середовищі діячів українського національно-визвольного руху, а саме: Т.Г.Шевченка, І.Я Франка, М.І.Костомарова та інших.

Для прикладу процитуємо початок відомого листа М.І Костомарова до О.І. Герцена:
„УКРАЙНА. (Письмо к издателю Колокола)

Милостивый государь,
В 34 листе Колокола вы проявили относительно Украйны такой взгляд, который мыслящая часть южнорусского народа издавна хранит как драгоценную святыню сердца. Примите же от нас сердечную благодарность. К числу многих истин, которые вы первый высказали печатно на русском языке, принадлежит и то, что вы сказали о нашем отечестве. Позвольте же во всеуслышание передать вам наши задушевные убеждения.” І далі – детальне фахове дослідження  історії України, яке заслуговує на повне викладення (що ми обов’язково зробимо пізніше – ред.)

До речі, саме Герцен опублікував в „Колоколе” глибоко засекречені щоденники Катерини II, з яких світ дізнався, що батьком Павла I був не її чоловік Петро III, а коханець Салтиков. Сенсаційність цієї публікації полягала в тому, що сама імператриця цим сказала, що країною правила уже не династія Романових, а Катеринині нащадки далеко не королівської крові. Ще й сьогодні ніхто не знає, як Герцену вдалося добути ті скандальні документи. Останньою імператрицею з династії Романових була Єлизавета I (донька Петра I).

Твори М.Костомарова й для сучасного краєзнавця становлять невичерпне джерело знань, адже в них ідеться про знайомі нам з дитинства міста і села навколо Бахмача, де на початку ХVIII століття розгорталися драматичні події нашої історії (Батурин, Конотоп, Городище, Голінка, Дмитрівка, Красний Колядин та ін.), про історію всієї України.

Як тільки в Україні було відновлено випуск поштових марок у 1992 році, одною з перших з’явилась художня мініатюра, присвячена видатному історику нашого народу Миколі Івановичу Костомарову.