... Під вечір другого дня гуральня запалала. Хто її запалив й де саме – ніхто нічого не знає. Пожежа охопила увесь корпус гуральні одразу. Людей назбиралося подивитися на це - тьма! Полум’я розгоралося все більше й більше, а відчайдухи (старі й молодь, сп’янілі й тверезі),  сповнені немов неземної сили, лізли у вогонь, немов приречені й падали роєм на голубий вогник, що так єлейно плавав на поверхні оковитої й запах якої лоскотав їхні ніздрі. Їм вкрай кортіло дістати “цілющої” рідини отут, осісьо, осьдечки, з пилу й жару. Тим часом пожежа поширювалася, з головного корпусу вогонь перекинувся на складські приміщення й невеличкі будови, що стояли поряд. Почало горіти усе, навіть земля, просякнута спиртом. Горів одяг на людях, руки й обличчя багатьох були обпечені. З дверей й вікон гуральні виривалися величезні язики полум’я, які неначе намагалися ужалити когось навкруги себе, щоб запам’ятав й онукам своїм переказав за учинену над ним наругу. У головному корпусі горіло усе: машини, пальне, мастила різного гатунку. Чорною хмарою диму була оповита уся територія гуральні. Як переказували, вночі аж у Батурині було видно червоні маки вогневої заграви. І все ж таки - яка людська натура! - деякі ухитрялися  якось вирвати з вогню глечик оковитої й, міцно притуливши до грудей, несли його додому, неначе святу воду з водохрещі, або молода невістка-первістка несла дитину до своєї матері.

 

Усі були в екстазі хмільного благоговіння. Три дні й три ночі люди глумилися над гуральнею, а потім залишили її куритися згарищем. Ще цілий місяць конала гуральня, випускаючи з себе останні сили. Ніхто її не гасив, ніхто не боронив, ніхто навіть не виказував жаль за сплюндрованою красунею, яка була й гордістю, й горем нашого молодого Бахмача. Цілий місяць димів конаючий завод, розносячи на усі боки задушливий гар горілого денатурату, олії та заліза. Бідна гуральня ніби плакала гіркими сльозами й тяжко схлипувала, коли здригалася у конвульсіях від дрібних вибухів, розносячи в усі боки віяла горючої рідини. Та всім було байдуже до скореного велетня.

 

 

Чорними зяючими очима вікон дивились стіни гуральні, які нещодавно виблискували яскраво-червоним кольором цегли із білою окантовкою по кутах. На стінах ще подекуди виднілися червоні плями – свідки попереднього лоску. Почорнілий із заломами дах вже не стояв гордо, як колись. Він виглядав жалюгідно, неначе здоланий титан, увесь у кривавих плямах, й повільно стікав “кров`ю”. Тільки високий, почорнілий від диму комин стояв ще гордовито й пихато. На квадратній основі комину збереглися дивом три молоденькі берізоньки. А комин залишився німим свідком подій, які творилися навкруги. О, якби він вмів говорити! Жаль, що він не скаже вже нікому й ніколи, що бачив за своє коротке життя.

Так згинув завод-красень.