Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Дмитрівський «Торчин-продукт»

Рейтинг користувача:  / 1
ГіршийКращий 

Кому прийде в голову солити для тривалого зберігання, скажімо, кокаїн?


Дурниця якась! А заморожувати кавуни? Теж дурниця. Так і є, але не все так просто. Якщо мова йтиме про маринування, соління чи щось подібне, у наш час, то це стосується продуктів, готових до вживання. Або самих, або у складі якихось страв. Варена квасоля чи кукурудза, зелений горошок – все це можна їсти просто з банки, або у стравах. Але навіщо в Україні сушити картоплю? Ні, чипси то зрозуміло, то готовий продукт. А так, щоб тоді з неї щось варити. А моркву? Не для створення смакових приправ, а теж, щоб потім варити чи смажити. Або цибулю?


Відповідь у старому радянському анекдоті часів холодної війни:


Зустрілись два генерали, радянський і американський.


- А в нас, у нас…наш солдат отримує 2300 кілокалорій щодня, от!


- Взагалі-то стандартний раціон солдата НАТО гарантує 4700 кілокалорій на день.


- Брешеш, сволото натовська! Не може солдат зжерти за день два мішки брукви!


Мова в анекдоті про те, що Радянський Союз був однією з найбагатших ресурсами країн світу. Золото, алмази, нафта, газ, нікель та все, що хочеш у кількостях неймовірних. Одне тільки родовище алмазів «Мир» дало їх на суму 17 млрд. доларів. А картоплю, моркву, цибулю сушив. Бо так дешевше. Радянський солдат, який служив біля/на/за Полярним колом поїсть усе. «Улюблена» каша – перловка. Після неї пюре із сушеної картоплі, приправлене смаженою сушеною цибулею, особливо якщо з солоними огірками чи капустою – бомба. Така страва автоматично виводиться у категорію «радянські ласощі». І дві проблеми одразу вирішуються – і калорії, і вітаміни, все одразу. І можна складати анекдоти про тупих американських солдат, які без бананів, апельсинів і кока-коли служити не хочуть. Тобто логіка у сушінні була. Держава, заробляючи мільярди доларів на продажу сировини, економила кошти на робітниках, які ту сировину добували, на солдатах, які берегли спокій країни, а про зеків і говорити нічого. Радянська зона всеїдна, все, що Дмитрівський овочесушильний завод відбраковував їла тюрма і табір.


Сушити дешевше, ніж будувати овочесховища і годувати людей нормальними продуктами. Сушене не боїться морозу, простіше у транспортуванні і зберіганні. А вітаміни, щоб цинги не було, збережено.


9 грудня 1958 року розпочало роботу підприємство, відоме згодом як Дмитрівський овочесушильний завод. Спершу це підприємство займалось прийомкою овочів у колгоспах і населення і їх подальшим солінням.


Капусту та огірки, як найбільш ходові овочі, засолювали у бетонованих ямах, стінки яких оброблялись спеціальною парафіновою смолою. Трамбували взувшись у спеціальні гумові чоботи. Така собі Бургундія і виноробство у Бахмацькому районі Чернігівської області. Процес заквашування тривав до морозів, тоді огірки та капусту перекладали у діжки, які привозили заздалегідь. З часом на території постала власна бондарня, яка займалась збиранням діжок з готових клепок – дощечок, чи їх ремонтом.


Діжки з засолкою вантажили жінки, молоді і не дуже. Але здоровими були, це факт. На всьому ж натуральному, горді радянськими досягненнями жінки з легкістю вантажили двохсоткілограмові діжки по спеціальних накатах спершу у вагони, а тоді у вагоні у два – три поверхи. Зі слів жінки, яка пропрацювала увесь вік на заводі, від 9 січня (влаштувалась на роботі рівно через місяць, після його відкриття) ніякої механізації спочатку не було, усі вантажні роботи робилися вручну і самими жінками. Лише згодом встановили спеціальний підйомник для діжок. Хоча такий гуманізм просто дивує, невже здорова дівчина живою вагою у 40 (сорок) кг не могла без підйомника викотити діжку у 200 кг у вагон? У космічній державі не могла? Та могла, хоч і не сама. Вона ж зарплату отримувала аж 60 крб і була нею цілком задоволеною. Усе ж дешеве – сірники, хліб, кирзові чоботи.


Вона й досі із захопленням розказує, що на одного карбованця можна було купити 6 хлібин і давали 4 копійки здачі. Тобто на 60 крб - 375 хлібин. Держбюджет 2019 року встановив мінімальну заробітну плату у розмірі 4173 грн. Враховуючи сучасну вартість такої ж хлібини 9-30грн, на зарплату можна купити 448 буханців. Але тоді все одно жилося краще, бо спина не боліла і хлопці любили.


З роками завод перейшов до випуску основної продукції – сушеної картоплі, цибулі, моркви, часнику. На підготовку сировини для сушіння іноді залучали і школярів, у якості виробничої практики. Діти 12-14 років чистили цибулю ящиками. Атмосфера у цеху біла відповідною, можна уявити. Готову продукцію фасували у поліетиленові мішки і запаювали простою електропраскою через спеціальну накладку - реєчку. (Технології космічної держави).


Виготовляв завод і високоякісний крохмаль, його фасували у паперові мішки.


Ще пізніше, у 70 рр. завод почав випускати різного роду консервацію – яблука, помідори (у тому числі і фірмові радянські – зелені), компоти, томатний сік, тощо. Для виготовлення ящиків для консервації теж запрошували школярів, які під час літніх канікул охоче збивали їх за невелику, але власну зарплатню. Навіть штучний мед виготовляли (!) на Дмитрівському овочесушильному.


Україна на сьогодні посідає перше місце в Європі та п’яте у світі за обсягом виробництва меду. Наша країна виробляє понад 100 тис. тонн на рік, тобто 6% світового меду.


У 1980-ті роки Україна займала серед радянських республік 2-ге місце за виробництвом меду. Станом на 1987 рік на території УРСР було 2,6 млн бджолиних сімей (30% загальної кількості в СРСР). Тоді ж виробництво меду сягало 48 тис. тонн.


За словами старих пасічників, здавати мед державі було не вигідно, але добре тим, що його одразу купували і розраховувалися. При майже кожній установі чи організації, принаймні у нас у селі, була своя пасіка. Навіщо було виготовляти ще й штучний?


Сировину заводу давали в основному колгоспи, хоча закуповували і у населення.


Безперечним плюсом роботи підприємства було те, що він давав роботу близько 150 жителям селища, які працювали у три зміни. Продукція заводу користувалась попитом, була не раз відзначена державою за високу якість. Знали про неї і за кордонами СРСР.


От тільки ніхто не переймався проблемою екології, навіть слова такого не чули. Завод був розташований практично у центрі селища, води потребував чимало, заводська водонапірна башта і досі є однією з найвищих споруд села. Усі стічні води практично без жодної очистки (ну якщо не вважати нею засипання хлорки у каналізаційні колектори і то іноді) довгим трубопроводом скидалися у районі Романкової греблі у зниклу річку Хвощову. У кінці 80-х початку 90 рр. систему очистки спробували осучаснити, побудували очисні басейни, де спеціальні черви мали переробляти і очищати стічні води. Але, враховуючи, що у каналізацію зливали, крім брудної води, і різні хімікати, а іноді туди потрапляв і мазут, яким опалювався завод, то черви не витримали лихої долі і відходи й далі спокійнісінько текли собі, як і у попередні десятиліття.


У середині 90-х завод почав працювати з перебоями, хоча і мав уже досить сучасне, як на той час крохмальне і консервне обладнання. Сушені продукти стали не потрібними у незалежній Україні, як солоний героїн у Афганістані. Робітників поступово звільняють, а тоді завод, як і більшість підприємств селища, убивають.


Знайти свою нішу серед сучасних підприємств з випуску соусів, кетчупів, консервованих продуктів, чипсів чи крохмалю керівництво заводу не змогло, або не зуміло чи й не схотіло. Шанс на появу підприємства зразка того, що у смт.Торчин втрачено. Хоча порівняти Торчин і Дмитрівку цілком можливо як за кількістю населення, так і за іншими параметрами. За часів СРСР Торчин розвинувся, як центр харчової промисловості.(як і Дмитрівка). Підприємства містечка вистояли в непростих умовах перехідної економіки.(не як дмитрівські). Зараз тут діє великий завод з виробництва майонезів і кетчупів, який входить до групи «Nestle». А на території нашого заводу, колишньої гордості села, можна будувати голлівудський майданчик для зйомок фільмів про війну чи пост апокаліпсис.


Сергій Балашов,
краєзнавець.
смт.Дмитрівка

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове