«РІдне село» Володимира Cоловецького

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 22 листопада 2019, 10:43

За численними зверненнями читачів «Порадника», вкотре звертаємося до книги, винесеної в заголовок статті. За згодою автора продовжуємо знайомити з цікавими сторінками видання дослідника-краєзнавця.

ПЕРІОД ДРУГИЙ
Самостійно-державний

Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «русь» має скандинавське походження. Візантійські автори, які читали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті – у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують». А вони, дійсно, веслували. Спочатку Балтійським морем до Фінської затоки, потім озерами Ладога, Ільмень та Білоозеро до верхів’їв річки Волги, яка пізніше стала уособленням Русі, а в ті часи становила основну частину волзького торгового шляху до Каспійського моря та арабських країн.

«Повість минулих літ», що є джерелом більшості наших знань про цей період, розповідає про боротьбу за Київ між різними групами вікінгів.

Володимир посів батьківський престол 980 року. Перші 10 літ свого правління він провів у війнах, роблячи все, щоб держава, створена його предками (князь Ігор, княгиня Ольга, батько князь Святослав), залишалася цілісною. Ідучи шляхом батька, він знов розбив хозарів і волзьких болгар, підтвердив свою владу над в’ятичами в басейні Оки й рушив на захід до Карпат, захопивши низку фортець у поляків, у тому числі Перемишль на нинішньому польсько-українському кордоні. Однак найбільших клопотів йому завдавав південний кордон, де руські поселення потерпали від постійних нападів печенігів та інших кочових племен. Володимир зміцнив захист кордонів, побудувавши укріплення вздовж місцевих річок, зокрема Сули та Трубежа. Він заселив ці території військовополоненими та підданими з інших частин держави. Русь, народжена у завоюваннях, тепер домагалася стабільності, захищаючи свої кордони, замість того, щоб атакувати кордони інших держав.

Відносини Києва з Візантією за часів Володимира також зазнали змін. Якщо його предок на Київському престолі, дід Олег, нібито посилав війська проти Візантії для здобуття торговельних пільг, а Святослав робив те саме, щоб захопити нові землі на Балканах, то Володимир навесні 987 року вторгся до Криму в гонитві за шлюбом, якщо не за коханням. Він обложив візантійське місто Херсонес, вимагаючи руки сестри імператора Василя ІІ. За кілька років до того імператор попросив Володимира про військову допомогу, пообіцявши взамін руку своєї сестри Анни. Володимир відправив війська на допомогу імператору, але Василь не поспішав виконувати свою обіцянку. Отримавши такого ляпаса, Володимир не став покірно підставляти другу щоку, натомість напав на імперію. Його тактика спрацювала. Стурбований звісткою про падіння Херсонеса, Василь відправив свою сестру Анну до Криму. Вона прибула з почтом, до складу якого входило кілька християнських осіб.

Володимирове прохання про шлюб було виконане в обмін на гарантії, що варварський вождь (так сприймали правителя Києва в Константинополі) прийме християнство. Його хрещення започатковує процес християнізації Київської Русі й відкриває нову сторінку в історії. Щойно весільна церемонія перебралася до Києва, Володимир прибрав пантеон язичницьких богів (у тому числі й наймогутнішого з них – бога грому Перуна) з пагорба на Дніпрі й відправив християнських священників хрестити населення Києва. Так почалося хрещення Русі – довгий та складний процес.

Наше головне джерело в історії хрещення Русі – київський літописець пише, що уваги Володимира домагалися мусульмани-болгари, юдеї-хозари, християни-німці та грецький вчений, який говорив від імені візантійського християнства – релігії, яку обрав Володимир. Історія про вибір віри, розказана в «Повісті минулих літ», відображає реальні альтернативи, з якими зіткнувся київський правитель і серед яких йому дійсно довелося вибирати. Володимир обрав релігію найсильнішої держави регіону, де імператор був не менш важливою (а фактично більш важливою) духовною особою, ніж патріарх. Обравши християнство, він отримав престижний шлюб із представницею імператорської родини, що швидко підняло статус його династії та держави. Покоління потому київські інтелектуали, зокрема митрополит Іларіон, порівнюють його з імператором Костянтином, а хрещення Русі з проголошенням християнства офіційною релігією Римської імперії.

Безумовно, візантійська політична та церковна еліта допомогла Володимиру зробити «правильний» вибір. Вони були незадоволені його одруженням, та аж ніяк не наверненням в їхню віру. Візантійці почали посилати своїх місіонерів до регіону невдовзі після того, як русичі-вікінги напали на Константинополь 860 року. Уже тоді патріарх Фотій Константинопольський, той самий ієрарх, який залишив нам опис першого нападу вікінгів на столицю Візантії, відправив одного зі своїх найкращих учнів, Кирила Солунського, до Криму, а потім до Хозарського каганату. Разом зі своїм братом Мефодієм Кирило упорядкував первісний варіант церковнослов’янської мови, спеціально створений для перекладу грецьких текстів слов’янськими мовами. Ці двоє людей пізніше стали відомі як апостоли слов’янства й були канонізовані. Спроби навернути київських правителів у християнство робилося ще задовго до володимирового хрещення, про що свідчить історія його баби Ольги, яка стала першою християнською княгинею в Києві, отримавши ім’я Олена. Поширюючи християнство, візантійські еліти здобували неабиякий вплив на «варварських» правителей та народи, які не мали знатного родоводу та вишуканої культури, але становили чималу руйнівну силу.

Після навернення Володимира константинопольський патріарх створив Руську митрополію, одну з небагатьох церковних провінцій, названих за ім’ям народу, а не міста, де розташовувалася резиденція епископа чи митрополита. Патріарх зберіг за собою право призначати митрополитів для керівництва церквою Русі – більшість із них будуть греками. Митрополит, у свою чергу, контролював призначення епископів, більшість яких походитимуть із місцевих еліт. Перші монастирі було засновано на підставі візантійських статутів, церковнослов’янська мова – перша літературна мова Київської Русі – спочатку була переважно знаряддям перекладу, роблячи грецькі тексти зрозумілими для місцевих еліт. Володимир видав положення, що визначали права та привілеї духівництва і віддав десять відсотків своїх прибутків на церкву. Християнство в Київській Русі розпочалося з верхівки і повільно рухалося на периферію, уздовж річок та торговельних шляхів.

Володимир приніс на Русь християнство, а його спадкоємцям випала відповідальність визначати, що це буде означати для політики, культури та міжнародних зв’язків держави, і забезпечити місце Русі в християнській спільноті народів, яку очолив візантійський імператор. Жоден із наступників Володимира не відігравав такої важливої ролі в процесі християнського самовизначення Русі, як його син Ярослав. У той час як Ярославів прадід Святослав увійшов в історію як «Хоробрий», його батько Володимир був названий «Великим», Ярослав став відомим як «Мудрий». Його можна було б також назвати «законодавцем» або «будівничим», відзначивши таким чином головні досягнення його правління з 1019 до 1054 року, здобуті не в битвах, а в царині миру і культури, державної та етнонаціональної розбудови.

Найвизначнішим спадком Ярослава є його широкомасштабне будівництво. «Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є золоті», – пише київський літописець. Золоті ворота стали головним входом до нових валів, які князь наказав побудувати в районі, відомому археологам, як місто Ярослава. Київські Золоті ворота було побудовано з каменю (як частина стіни, що оточувала замок), і частину фундамента ще й досі можна побачити в центрі Києва. На початку 1980-х років над цим фундаментом було збудовано нові Золоті ворота – реконструкцію старих, а також пам’ятник Ярославу-будівничому.

Найбільш вражаючим будівельним проектом Ярослава став собор Святої Софії, який було споруджено перед мурами міста. Ця будівля справляє на відвідувачів глибоке враження й сьогодні. Вона нараховує 5 нефів, 5 апсид, 3 галереї, 13 куполів. Стіни змуровані з граніту та кварциту, розділених рядами цеглин; усередині стіни й стелі прикрашені фресками і мозаїками. Будівництво завершено 1037 року.

Крім будівництва церков та підтримки християнської релігії, київський літописець приписує Ярославу поширення грамоти та знань.

Правління Ярослава започаткувало розвиток грамоти в Київській Русі, яка перейняла церковнослов’янську мову, що її впорядкували святі Кирило та Мефодій спеціально для перекладу текстів з грецької мови.

Як зазначає літописець, під час правління Ярослава тексти в Києві не лише читали, а й перекладали. Незабаром з’явилися і власні твори – «Слово про закон і благодать» та укладений Ярославом кодекс законів, відомий під назвою «Руська правда», що становив кодифікацію звичаєвого права і мав великий вплив на правову систему Київської Русі та її держав-наступників.

За правління Ярослава, Русь стала повноправним членом християнської спільноти держав. Пізніше історики назовуть його «тестем Європи», бо він віддав своїх сестер та дочок за європейських правителів.

Термін «Київська Русь», як і «Візантія», має пізніше походження – учасники цих держав не вживали таких назв. Назву Київська Русь вигадали науковці ХІХ століття. Сьогодні цей термін означає назву розгалуженої держави із центром у Києві, що існувала у період між X та XIII століттям, і зрештою розпалася під ударами монголів.

Ярослав помер у лютому 1054 року й був похований у збудованому ним соборі Святої Софії.

За «Повістю минулих літ», Ярослав залишив заповіт, у якому він поділив своє царство між синами, давши кожному окреме князівство. Київський престол, що  включав не лише Київську та Новгородську землі, а й верховну владу над іншими князями, мав відійти до старшого сина. Інші мали правити під його протекцією та наглядом у своїх окремих князівствах. Передбачалося, що київський престол переходитиме від старших братів до молодших, поки не помре одне покоління князів. Але ця система не змогла працювати на практиці. Нових правил не дотримувався ні сам Мономах, коли домігся київського престолу в 1113 році, ні його наступники. Менше ніж за 40 років, між 1132 та 1169 роками, у столиці змінилося принаймні 18 правителів – учетверо більше, ніж за всю попередню історію Київської держави. Більшість нових князів з’явилося в Києві в результаті переворотів або ворожих вторгнень. Здавалося, кожен хотів володіти Києвом, і ті, хто мав шанси, випробовували долю.

Володимир Соловецький,
книга «Рідне село»

• < Попередня
• Наступна >