Ненав`язливе

Рейтинг користувача:  / 1

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 28 лютого 2020, 11:20

На старому шляху з Дмитрівки на Гайворон і далі до Бахмача, який проходить нинішньою вул.Шевченка, в народі «Кирички», що раніше звався «Гайворонський шлях» , є невеличкий місток за греблею ставка. Ставок називають «Першим», або «Перші Кирички», вище нього є, (точніше були), ще Другий та Третій. Не так давно це справді були ставки, а тепер зарослий ярочок з калюжками води. Якби не документи давньої судової справи, ніхто б і не знав, що колись, у 30-х рр.. ХІХ ст. ці ставки звалися інакше – «струмка риболовна». На жаль, невідомо, що ж там за риба водилася, у тому струмку, але, видно, якась була. Ярок цей загальною довжиною з півтора кілометри, від так званих «фельдшерівських озер» (від місця для сінокосу, яке належало ветеринарній лікарні) до впадіння у р. Ромен. Зараз його русло видають напіврозорані долини, які тільки навесні з водою. Впадав він у річку в районі сучасних шлюзів, за «Кутами», де зараз суспільне пасовище і минулого року викопана копанка, щоб напувати корів.

Між ним та старим річищем ріки Ромен і зараз є пагорб, за який і розгорнулась «епічна битва» - «битва за стратегічний сінокіс» між родиною Жоваників та Скрипкою.

26 вересня 1834 року Матвій, Петро, Гордій та Семен Васильовичі Жованики подали до Конотопського повітового суду на козака Федора Антоновича Скрипку скаргу: «Прошлого 1827 года... купілі ми в жительки Дмитровки козачки Варвари Івановой, дочєрі Жованиковой єйо риболовную струмку… на р.Ромен с сєнокосом на 7 косарєй ценою за 40 рублєй… получілі от нєйо купость, і с того самого врємєні струмкою і сінокосом владєєм» (мова оригіналу)

Площа сінокосу в давнину вимірювалась не в гектарах, а в косарях, тобто малась на увазі якась конкретна площа, яку людина могла «подужати» за кілька годин напруженої праці.

Суперечки за сіна й сінокоси влягаються потроху лише зараз, коли різко скорочується кількість корів. А в ті часи сінокіс мав справді стратегічне значення для родини в плані її виживання. Війна тривалістю у кілька років таки перейшла у зал судових засідань. Враховуючи стан дороги на Конотоп, який і зараз «не айс», ця тяганина таки дістала обидві сторони конфлікту.

Війна мала вигляд приблизно такий.

Тихого росяного ранку (косили ж бо вручну, косами, «поки роса») козак Скрипка викосив половину сінокосу, власником якого він себе давно вважав, хоча за словами Жоваників, вона належала їм з 1827 року.

Коли сонце добряче пригріло, поїхав Федір додому. Хтось з Жованикової малечі зауважив це і побіг до своїх. Брати, покидавши все, подались на свій сінокіс. Від побаченого злегка (ну як злегка, пристойно так) еммм…, розізлились. І почалась цікава гра з сіном – Жованики його складають у копички. Вважають (от наївні), що тепер то воно їхнє.

Але і Скрипка вмів приспати пильність ворогів. Вночі, з 2 на 3 вересня, взявши з собою помічників, Тимофія Білецького, його синів Юхима та Дмитра, Івана Юрченка та відставного солдата Григорія Марочко, завантажили сіно на свої вози і тихенько відтарабанили у двір Скрипки.

Мовою протоколу це звучало так:

«….козак Фьодор Скрипка, нє взірая на всьо, устрємілся отнімать часть сєнокоса , вдірался ґвалтовним і самоуправним образом, скашивал і забірал воровскім образом нашє сєно, котороє ми большей частью отбіралі у нєго. ….Каковимі єго, Скрипки, дєйствіямі до крайності обіжєни» Цим високим стилем писання замість Жоваників виклав суть справи титулярний радник Єфрем Прасол. («А вмєсто іх нєграмотних, по іх просьбє, руку пріложил і сіє прошеніє по іх просьбе составіл і с іх слов пєрєпісал.»)

• < Попередня
• Наступна >