У попередніх числах “Порадника” ви мали змогу ознайомитися з історичними нарисами Дмитра Дороша „Місто моєї зрілості” у моїй редакції, де події доведено до 1919 року. Нариси Дороша писалися у 70-ті роки ХХ століття, коли у суспільстві панувала комуністична ідеологія, й об’єктивне подання подій (тобто, з різних точок зору) не було можливим. Наш час дозволяє заповнити прогалини у історичних нарисах шановного краєзнавця.

Нещодавно в інтернеті я надибав цікаву книжку «Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей. Том VII. Малороссия». Хоча том має назву “Малоросія”, але, як зазначено у передмові до цього тому, матеріал, викладений у ньому, стосується лише трьох губерній імператорської Росії: Чернігівської, Полтавської та Харківської. До історії нашого краю дотичні відомості, які викладені у главі сьомій (“Шляхи сполучення”) другого відділу [1], де описані водні, грунтові та залізничні шляхи, які пролягають територією вищезгаданих губерній, та у главі дев’ятій третього відділу (“Шляхи, які прилягають до Києва й лінії північної частини області”), де описані населені пункти, які розташовуються навколо основних тогочасних залізниць, з якої я й подаю наступні відомості початку ХХ століття про Бахмач та навколишні села й містечка, які складають цьогочасний Бахмацький район; у квадратних дужках подається сторінка тому, на якій згадано даний населений пункт (такими ж дужками позначені мої пояснення до тексту).

 

Про північні села Бахмацького району згадано на сторінці 339 й далі, де зазначено, що “на північний захід від Конотопу йде поштовий шлях на містечко Батурин й, потім, на Сосницю. По цій дорозі розташовано декілька багатолюдних селищ. Так, у 6 верстах [1 верста = 1067 м] від Конотопу, при річці Рудка [2] розташоване чисельне село Попівка, а далі у верстах восьми звідти знаходиться [С.340] на самому тракті волосне [3] село Красне, у якому нараховується більш, як 4 1/2 тисячі мешканців. У селі є церква, декілька заїжджих дворів, крамниці, декілька вітряків й крупорушек; при селі працює гуральня-завод Зороховича, який виробляє спирту більше, ніж як на 40 тисяч рублів на рік. У восьми верстах далі розташоване село Митченки із населенням у 4 1/2 тисяч душ; тут існують дві церкви, цегляний завод, водяні млини й два вітряки, а також крупорушка. Нарешті, ще у 5 верстах звідси, на лівому високому березі річки Сейма розташоване чисельне й торгове містечко Батурин, яке багате історичними спогадами” [4]. “...У наш час [тобто у 1903 році] у цьому містечку біля 5 тисяч мешканців, 8 православних церков, єврейський молитовний будинок [мабуть, синагога], крамниці, два щотижневих базара й 5 ярмарок на рік”.

“У 8 верстах від Батурина на північний захід, при тому же тракті й на тому ж березі річки Сейма розташоване людне село Обмачів із населенням у понад 3 тисячі чоловік” [5]. Про села Городище й Пальчики та школу бджільництва згадано у іншому місті тому [С.436]: “У восьми верстах від станції [тут вже мається на увазі станція Часниківка Лібаво-Роменської залізниці] знаходиться людне село Городище із населенням більше як 4 тисячі душ. Ще на 8 верст на північний захід від цього села розташоване село Пальчики (яке налічує мешканців близько 1 1/2 тисяч душ), у якому ще 1828 року була заснована поміщиком Прокоповичем власним коштом перша у Росії школа бджільництва, у яку вступали переважно селянські діти. Школа, проіснувавши більше як 50 років, та випустивши 840 учнів, безперечно прислужилася російському  бджільництву”.

Про станцію й містечко Бахмач згадується у книзі двічі. На сторінці 346 зазначено, що “наступна станція Києво-Воронізької залізниці розташувалася на 26-й версті за Конотопом. Станція займається головним чином відправкою товарів: останніх звідсіля відправляють усього біля 750 тисяч пудів (1 пуд = 16 кг). У 1 1/2 верстах від станції, при річках Борзні й Бахмачці розташоване волосне містечко Бахмач, яке дало своє імя й самій станції.  У містечку більше 6 тисяч мешканців, 3 церкви, поштове відділення, базар й ярмарки. Тут з 1894 року працює борошневий млин Брикчинського, Мирецького й Гороха, який меле борошна на суму до 135 тисяч рублій у рік”. До речі, про цей млин згадується й у нарисах Д.Дороша, але там зазначений лише один власник млина; ця відомість підказує нам, що млин при станції Бахмач був акціонерним, тобто господарями млина були три вищезазначені особи. А на сторінці 435, де описуються населені пункти навколо Лібаво-Роменської залізниці, написано, що “станція... Бахмач Роменський знаходиться у 17 верстах за станцією Григорівка. Станція відвантажує більш ніж 1,7 міліона пудів вантажів на рік. Тут з Лібаво-Роменською залізницею перехрещується Києво-Воронізька. ...Багатолюдне містечко Конотопського повіту Бахмач знаходиться від станції у 4 верстах на північний захід”.

З цього випливає, що тогочасна станція Бахмач Гомельський відвантажувала вдвічі більше вантажів, ніж станція Бахмач Київський. Нагадаю також, що станція Бахмач Києво-Воронезької залізниці розташовувалася від містечка Бахмача у 1 1/2 верстах (див. вище), тому тогочасна відстань між бахмацькими станціями різних залізниць становила дві з половиною версти.

Про село Тиницю згадано на цій же сторінці: “ У восьми верстах на південний схід від станції (Бахмач Роменський) розташоване село Тиниця Конотопського повіту, у якому налічується більше 3 1/2 тисяч мешканців, є церква й ярмарок. Тиниця ще у першій половині ХІХ століття належала до маєтків Кочубеїв, але вийшла з їх числа у зв’язку із одруженням однієї з Кочубеїв, Олени Васильовни Майорової, якій й належало у кількості 8400 десятин у часи звільнення селянства” [6]. 

 

 

(1). Матеріал сьомої глави “Шляхи сполучення”, зокрема відомості про Лібаво-Роменську залізницю, я планую використати пізніше, у спеціальній статті, присвяченій історії цієї залізниці. Дивись найближчі числа “Порадника”.

(2). Взагалі, поняття “рудка” використовується для означення висохлого річища річки. Тут, мабуть, помилка. Через Попівку протікає річка Куколка.

(3). Тракт – це вищезгаданий поштовий шлях Конотоп-Батурин-Сосниця. Волосне село – тобто село, яке є центром волості – найменшої адміністративної одиниці повіту Чернігівської губернії.

(4). Далі, на сторінках 340-341, викладені короткі загальновідомі історичні відомості про містечко. Й до речі, з помилками. Тому я їх опускаю.

(5). Далі подані короткі відомості про Крупицький Батуринський монастир, чомусь теж з фактологичними помилками. Тому я теж їх не подаю.

(6). Тут мається на увазі 1861 рік – рік звільнення селянства від кріпацтва.