...Не дивлячись на репресії й сваволю денікінців, наші люди не злякалися. Поступово став визрівати рух опору. У нашому Бахмачі колишній батрак великого куркуля Станкевича очолив партизанський загін. Сам господар Станкевич утік, а в його господі став правувати батрак Лось, який й ґуртував на цій базі партизанські сили. Його загін нараховував до 30 осіб. У загоні були комуністами чекіст Корній Примак, комісар Пилипенко та комісар Володимир Вовк. Наприкінці жовтня 1919 року загін Лося, об’єднавшись з батуринськими партизанами, у ранковий час здійснив кавалерійський наскок на штаб денікінського полку у Бахмачі, який був розміщений у хаті Цибульського, та кінний обоз, що розташовувася у Гойдоньковому саду. Денікінцям довелося майже в спідній білизні тікати вже засніженими городами через Гомельську залізницю за Курінські болота, а партизани супроводжували їх пострілами з рушниць та рубали шаблями. Лише у Курінському лісі денікінці прийшли до тями й почали чинити опір партизанському наступу, що призвело до того, що партизани повернули назад, до Бахмача, де їх чекали багатющі трофеї. Забравши коней, вози з награбованим добром та зброю, партизани клусом [риссю] помчали у бік Батурина.

 

До речі, денікінський панцирник (броньовик) “Орел” під час партизанського наскоку не встиг зробити жодного пострілу. Це тому, що з метою безпеки щовечора панцирник від’їжджав за станцію Бахмач-Київський й там чатував про всяк випадок.

Тут зробимо досить великий відступ. Читаючи нариси Д. Дороша, повсякчас треба брати до уваги час їх написання – 70-ті роки ХХ століття, коли панівною була лише одна, комуністична точка зору. Історичні події з інших точок зору не розглядалися й не могли розгядатися у зв’язку із повною відсутністю у тогочасній радянській літературі спогадів вояків, які воювали з іншого боку. Лише після падіння комуністичного режиму на початку 90-х років стали доступними інші точки зору на історію. Тому я змушений доповнювати нариси Д. Дороша матеріалами з джерел, до яких тепер мають доступ всі, завдячуючи різноманітній історичній літературі та мережі Інтернет зокрема. Для прикладу, про панцирники денікінської армії є цікава ґрунтовна розвідка підпоручика Андрія Олексійовича Власова, який сам служив на них (“О бронепоездах Добровольческой армии”), і яку вперше було надруковано у емігрантському часописі “Военная Быль” (Париж, июль 1971 - январь 1972, №№ 96-111). Витяги з тексту розвідки подаю мовою оригіналу (що безпосередньо стосується Бахмаччини).

“Наступление наших войск после взятия Полтавы [15 июля 1919 года] продолжалось около месяца в направлении на северо-запад и на запад, в сторону Бахмача и Киева. За это время наши войска продвинулись на расстояние примерно от 200 до 300 верст. Содействовавшие этому наступлению бронепоезда должны были пройти кружными путями гораздо более значительное расстояние. Легкий бронепоезд “Витязь”, командиром которого был назначен полковник Гурский, находился в районе узловой станции Ромодан и поступил в распоряжение генерала Бредова. От него было получено приказание установить связь с войсками 5-го Конного корпуса генерала Юзефовича, которые продвинулись к узловой станции Бахмач. Однако пройти по прямой линии Ромодан – Бахмач, длиной около 160 верст, было невозможно из-за взорванного моста. Зато оказалось, что при быстром наступлении наших войск по правому берегу Днепра остались в целости большие железнодорожные мосты через Днепр у станций Кременчуг и Черкассы. Поэтому бронепоезд “Витязь” двинулся около 10 августа по маршруту Ромодан — Кременчуг — Знаменка — Бобринская — Черкассы — Гребенка — Ичня — Бахмач. Район узловых станций Знаменка и Бобринская, на правом берегу Днепра, был очищен нашими войсками от красных лишь на несколько дней раньше. Наши немногочисленные войска продолжали там упорно преследовать отступавшего неприятеля и не могли оставлять за собой какие-либо гарнизоны. Бронепоезд “Витязь” благополучно прошел ночью через многие, никем не занятые станции и наутро прибыл к станции Ичня, примерно в 40 верстах от Бахмача. Там бронепоезд был сначала обстрелян стоявшим в охранении взводом нашей конницы, который не предполагал возможности столь быстрого прибытия нашего бронепоезда в район этой станции. Недоразумение вскоре выяснилось, и бронепоезд “Витязь” прошел дальше до станции Бахмач, в распоряжение генерала Юзефовича. Вместо 160 верст по прямому пути для этого было пройдено примерно 550 верст кружным путем.”

З цього уривку ми дізнаємось, що наступ на Бахмач здійснював  5-ий кінний корпус генерала Юзефовича, а допомогав йому легкий панцирник “Вітязь” під командуванням полковника Гурського, який проводив наступ по лінії Прилуки-Бахмач. Що уявляв з себе тоді легкий панцирник? Це був потяг, захищений броньованим залізом: з двома-трьома обшитими броньованими листами заліза платформами, на яких розташовувалися гармати та кулемети й приміщення для команди. Продовжую далі цитувати рідкісну працю А.О. Власова про подальшу долю панцирника.

“Вскоре после этого бронепоезд “Витязь” был отправлен по линии Бахмач-Киев и подошел к узловой станции Круты, в 40 верстах к западу от Бахмача. Артиллерия красных открыла огонь, но ответными выстрелами бронепоезда вскоре принуждена была замолчать, между тем как советские эшелоны спешно отходили в сторону Чернигова. Войдя на станцию Круты, бронепоезд “Витязь” обстреливал из пулеметов отступавшую пехоту красных. Сошедшими с боевых площадок чинами бронепоезда было взято несколько пленных и в числе их тяжело раненный начальник советской дивизии, который вскоре умер. Оказалось, что продолжает действовать телефонная связь со следующей станцией Нежин, где стоял советский штаб, примерно в 20 верстах от станции Круты. В Нежин была передана якобы от красных просьба прислать в Круты подкрепление, которое было обещано. После этого бронепоезд “Витязь” прошел около 10 верст в сторону станции Нежин и остановился в засаде, в выемке. Были приняты меры к тому, чтобы возможно меньше шел дым из трубы бронепаровоза. Через некоторое время на дороге, проходившей параллельно железнодорожному полотну, показался спокойно идущий отряд советской пехоты с батареей. Бронепоезд внезапно вышел из выемки и открыл по неприятелю огонь из орудий и пулеметов. Захваченные врасплох красные не оказали сопротивления. Артиллеристы ускакали, а большинство пехотинцев лежало неподвижно в траве. Часть команды бронепоезда спустилась с боевого состава и взяла в плен до 300 человек. Они были отправлены под конвоем на станцию Круты и переданы подошедшей туда нашей кавалерии. Между тем бронепоезд “Витязь” двинулся дальше, неожиданно проник на станцию Нежин и выстрелами из орудий вызвал на станции полный беспорядок. Часть вагонов советского штаба не могла уйти, и с ними были взяты в плен 17 человек из состава этого штаба. Из числа пленных трое насильственно мобилизованных красными просили зачислить их на бронепоезд и в дальнейшем исправно служили.”