Закінчимо історію агропункту (№13 „Порадника”): „На землях Жовтневого відділення будувалася центральна садиба агропункту з конторою, житловим масивом та центральною майстернею. Новосілля справляли у 1937 році, тоді ж Бахмацький агропункт почав спеціалізуватися лише на вирощуванні маточних буряків на насіння й почав зватися Бахмацьким бурякорадгоспом.

1920 року у призалізничному селищі був відкритий птахокомбінат. Зараз це модернове підприємство називається м’ясокомбінат, а на початку свого зародження птахокомбінат мав вигляд довгих дощатих сараїв з лавками з боків та довгими жолобами для приймання пір’я. У 1921 році Радянський уряд уклав торгівельну угоду з Австрією на поставку сільськогосподарської продукції; у народі відома скорочена назва цієї угоди – „РАТО”. Після підписання цієї угоди Бахмацький птахокомбінат отримав потужний стимул до зросту. Тоді з Австрії у Бахмач доправили величезну вантажівку, на бічному борту якої був цей напис „РАТО”. Завдяки їй значно прискорилися рухомі операції птахокомбінату. Автомобілем привозили з далеких сіл живу птицю на птахокомбінат, де її обробляли. На цьому ж автомобілі відвозили вже різану птицю у акуратних ящичках до залізничного пакгаузу для відправки залізницею до Австрії. Торгівельні зв’язки з Австрією продовжувалися аж до початку Другої світової війни, до 1940 року.

 

Як вже раніше згадувалося, з 1923 року Бахмач став центром району Конотопської округи Чернігівської губернії. Цього ж таки року Бахмацький залізничний вузол, після відновлення, увійшов у перелік залізничних станцій, які діяли з повним навантаженням. Виникла нагальна необхідність в електричному освітленні, яке цього ж року й з’явилося у Бахмачі. А було це так. На початку року залізничне управління колишньої Лібаво-Роменської залізниці, яке розміщувалося у Гомелі, доправило у Бахмач свою стареньку електростанцію, коли ще лежав сніг. Але залізничники одразу приступили до монтажу її в одному з приміщень паровозного депо. Приміщення виявилося замалим, електростанція димогарною частиною впиралася у лобову стінку, а генератору не залишалося місця. Тому довелося генератор розмістити у суміжному приміщенні, для чого й проламали стінку. Й перед святом Першого травня електростанція дала перший у Бахмачі електричний струм, що дозволило незабаром провести електричне світло до вокзалу, клубу, школи й навіть до церкви, яка була прибудована до школи. Пригадую, що після першотравневої демонстрації 1923 року усі ходили як на екскурсію до депо, щоб побачити роботу електростанції й електричне світло.

Згодом електрострум провели й у найближчі до депо будинки залізничних службовців. Але забезпечити усі потреби міста ця електростанція не могла. У 1926 році побудували й другу електростанцію, але й цього виявилося замало. Тому районне керівництво зобов’язало кожне виробництво будувати для себе власну електростанцію. Це призвело до того, що перед початком Другої Світової війни у Бахмачі нараховувалося аж дев’ять електростанцій, але електрострумом не були забезпечені школи, лікарні, інші державні установи, бо електростанції були малої потужності.

До революції 1917 року у призалізничному селищі було дві олійниці й одна крупорушка. Власником однієї олійниці був машиніст залізниці Кукса, інша крупорушка (й олій-ниця) належала Артему Калюжному. Основою механізмів олійниць й крупорушки були двигуни внутрішнього згоряння.

Тепер про клуб. Навпроти залізничної школи з прадавніх часів стояв довгий дерев’яний барак.

Ось цей барак й використали за основу клубу, до якої вже приробили глядацьку залу. Розпочали роботи ще за часів Симона Петлюри, коли заклали фундамент біля вищезгаданого бараку. Зводився ж клуб без жодної копійки - робітники й молодь будували його у вільний від роботи час, вечорами. Вже 1921 року клуб залізничників імені Першого травня був побудований, лише стояв не пофарбований як зовні, так й зсередини, бо на фарбу були потрібні гроші, яких не було. Глядацький зал вміщував солідну сцену, яму для оркестру, навіть по бокам зали були ложі. У кімнатах колишнього бараку розташувалися бібліотека з читальним залом, книжковий фонд якої дорівнював 800 примірників (*1), гуртки та червоний куточок. Завідувачем клубу був старий комуніст – ентузіаст клубної справи Бержинський. У клубі мала свою кімнату й партійна організація комуністів на чолі з Карлом Петровичем Танчером, щовечора чергували два члени партії.

 

 

Пригадую, що у клубі проводилися так звані вечори „смички” робітників й селян. Регулярно приїздили лектори з Києва та Гомеля, які читали цікаві й пізнавальні лекції. У клубі ж провадили партійні й комсомольські конференції, зльоти селянської бідноти. Не було такого дня, щоб у клубі не відбувався би якийсь захід. При клубі працював досить солідний драматичний гурток – молодіжна „Синя блуза”, пристойний духовий оркестр, струнний гурток, секція фізкультурників тощо. Досить часто до клубу приїздили артистичні трупи, з яких пригадую трупу Дубиніна, циркачі давали циркові вистави. Провадилися сімейні вечори та вечори танців. Близько 1922 року у клубі з’явилося радіо, а з 1923 року почали демонструватися кінофільми (тоді ще німі).

Не буде перебільшенням сказати, що Першотравневий клуб був для нас, молоді, найкращим просвітителем.

На початку війни 1941-1945 років майно клубу було евакуйоване на схід Радянського Союзу. Коли місто було окуповано німецькими фашистами й їх поплічниками мадярами, то батальйон мадярів розташувався у приміщенні залізничної школи, а своїх коней вони поставили у приміщенні Першотравневого клубу. На паливо вони використовували спочатку клубні лавки, потім почали обдирати внутрішню й зовнішню дерев’яну обшивку клубу й порозбиралися до того, що клуб завалився. А перед відходом німців з Бахмача запалали й рештки клубу. Так Бахмач лишився культурного осередку.

Після визволення Бахмача радянськими військами під клуб використовували будинок дитячого садка по вулиці Пролетарській (*2), аж поки не був збудований красень клуб імені В.І. Леніна.

 

 

*1- Мабуть, основою цієї бібліотеки у клубі ім. Першого травня була Бахмацька бібліотека службовців Лібаво-Роменської залізниці. У каталозі Російської національної бібліотеки (РНБ, м. Санкт-Петербург. Шифр книги: 18.211.1.417) зберігся устав (на 10 сторінках) й каталог (на 37 сторінках) книг цієї  Бахмацької бібліотеки, які були віддруковані 1886 р. у місті Ромнах. Друге видання (виправлене й доповнене) каталогу книг Бахмацької бібліотеки службовців вийшло у Мінську 1890 р. та вже містило 118 сторінок.

*2– За спогадами мого батька, залізнична, 49, школа після війни стала вечірньою школою, де вчилися й мої тато з мамою, а потім – школою №6. Зараз на цьому місці розташовані оптовий склад, магазини. Від старих, тих часів, будівель залишилося покинуте, безгосподарне приміщення так званого бахмачанами „Третього” магазину – саме поряд з ним і стояла 49 школа.

Клуб 1 травня був навпроти школи на другій стороні залізничних колій ст. Гомельської, де зараз житловий, також залізничний, будинок та городи. Мадяр з їхньою конюшнею батько теж добре пам’ятає, клуб дійсно згорів, тільки від бомбардування чи пожежі, не пригадує. У клубі по Пролетарській (де потім був дитсадок, а у дворі – бомбосховище, що пам’ятають й молодші покоління бахмачан) директором був В. Гузєєв. Нині це приміщення ділять вечірня школа, територіальний центр і „Автомобіліст”. (Примітка Н.Теплової).