Від перших часів заснування залізничного вузла до 1917 року селище при станціях Бахмача не мало власної православної церкви. Місцеві мешканці ходили молитися до православних церков містечка Бахмача, а робітники й службовці залізниці молилися у себе на службі, бо на кожному вокзалі був іконостас, і так звані „приписні” священики з найближчих церков правили по суботах вечірню службу. Заможні поміщики й великі пани їздили говіти навіть до Києва.

Перша світова війна була у розпалі, а наше місцеве Бахмацьке земство та залізничне начальство ініціювали побудову православної церкви у пристанційному селищі. У 1916 році був утворений оргкомітет по збиранню необхідних для побудови коштів. Серед залізничних робітників та службовців були розповсюджені підписні листки на будівництво церкви. Досить багато коштів офірували заможні господарі пристанційного селища. Та й Бахмацьке земство виділяло грошову допомогу для святої справи. Того ж таки 1916 року був залитий й виведений фундамент для церкви. Місце під неї визначили з північної сторони дерев’яної жіночої школи, з метою використати одну стіну школи (там, де була зала для зборів) для побудови церкви*. Весь 1917 рік минув у заготівлі необхідної деревини для будівництва. У 1918 році почали зводити стіни й дах, а вже на початку 1919 року церкву освятили з побажаннями довгих літ життя. Керував й наглядав за будівництвом інженер станції Бахмач-Гомельский Гриневич. Внутрішнє облаштування під час освячення церкви не було дороблене, стіни були навіть не побілені. А для наповнення іконостасу ікони збирали мешканці пристанційного селища. Першим священиком бахмацької церкви був Феодосій Луданов.

 

Дзвіниця Бахмацької церкви так і не була побудована, як не було й дзвонів. У якості дзвонів використовувалися два залізничні вагонні буфери, шматок рейки та два невеличких дзвіночки, які були підвишені на чотирьох стовпах.

Після побудови церкви зала жіночої школи завжди була у напівтемряві, що створювало втаємничену атмосферу при вході до цієї зали.

Вік бахмацької православної церкви виявився недовгим. Вже 1924 року постановою Бахмацької селищної ради церква була зачинена, а її приміщення було віддано у використання під клуб піонерів-ленінців. Церковне начиння розібрали знову мешканці пристанційного селища, а частину забрали навколишні церкви. Але й червоногалстучна дітвора тут довго не затрималася. 1927 року церковну прибудову до школи остаточно розібрали, а вищезгаданий банк кустарів розпродав по частинах будівельний матеріал цієї церкви своїм пайщикам й іншим мешканцям містечка і навколишніх сіл. Бахмач на довгі роки лишився власної православної церкви.

Тепер про Бахмацькі костьоли. Разом з розбудовою Бахмацького залізничного вузла у пристанційному селищі оселилися й поляки, які працевлаштувалися та жили мирним життям. Найбільше їх приїхало до Бахмача на початку ХХ століття. Збудувати власного костьолу вони не могли, у зв’язку з відносною малочисельністю  польської громади. Тому ця громада орендувала у мешканця Вітренка півбудинку, де й був розташований молитовний будинок-костьол. Мотрона Іванько пригадувала, що брала участь у вінчанні польських молодят у цьому костьолі. У 1926 році, під час закриття, у Бахмачі вже нараховувалося два подібних костьоли. Де поділося костьольне начиння – не знаю, а в будинках влаштували звичайні квартири.

 

 

Наостанку – про синагогу. Пишу наостанку, але будівля синагоги – це перша релігійна споруда у пристанційному селищі Бахмач. Євреї у Бахмацькій волості, й у Бахмачі зокрема, з’явилися, як й поляки, теж з побудовою Києво-Воронізької залізниці. Так, у пристанційних селищах з’явилися Мінуси, Мондруси, Лахмани та багато інших, які зайняли чільне місце у місцевій торгівлі, сфері обслуговування населення, комерції. Будівництво та відкриття станції Бахмач-Гомельский Лібаво-Роменської залізниці спричинило нову хвилю єврейської еміграції до Бахмача. Цей період спричинив  поділ євреїв на бідних та заможних. Але й бідні, й заможні разом домовилися побудувати собі синагогу. Була викуплена ділянка землі та найнятий підрядник – й синагога була збудована за два роки. У 1890 році півтораповерхова цегляна будівля синагоги, квадратна у плані, майже без вікон, пофарбована у червоний колір, була освячена. З того ж таки року вона, мабуть, й не підфарбовувалася, бо пам’ятаю її як неприглядну споруду, навколо якої був зарослий кущами пустир й яка нагадувала зовні нежилий старий будинок.

Після революції у цій споруді був відкритий клуб єврейської молоді. Зробили невеличку сцену, де поставили фортепіано. Я одного разу був там на вечорницях. Тоді на фортепіано грала з натхненням Роза Лаєвська, а Самоїл Маркович керував хором дівчат. Пригадую ще лавки з високими спинками, за якими нічого не було видно, що відбувається на сцені, й які справляли чомусь гнітюче враження. Та й взагалі все там тхнуло неначе нафталіном, чимось старезним.

Можливо б, ця будівля й збереглася, чи то як клуб, чи то як зерносховище, чи як звичайний будинок, але під час так званої „колективізації” 1930 року у місті Бахмачі „колективізували” й євреїв, з утворенням єврейського колективного господарства під назвою „Червона нива”. Цей колгосп остаточно вирішив долю будівлі синагоги – вона була розібрана, а цегла використана на колгоспні потреби. А на місці синагоги двоє братів-чоботарів Гросманів збудували собі хату на два входи під солом’яним дахом. Вони вже давно померли, а в хаті мешкають їх нащадки.

Примітка М. Виноградова.

Було б дуже цікаво, щоб хтось з читачів „Порадника” пригадав, на честь якого святого була освячена православна церква, де розташовувався другий костьол, яка доля Бахмацької синагоги. А ще б цікаво було б отримати від вас фотографії цих споруд. Пишіть, приносьте до редакції „Порадника”.

За спогадами старожилів, що надала нам директор Бахмацького музею Т. Стрикун, православна церква, вірогідно, розташовувалася на місці нинішньої школи №4 (дерев`яної, на фото). Там же була і церковно-приходська школа.