Вперше почув це ім’я в 1948 році. Недавно закінчилася Друга світова і тут же почалася інша війна – холодна. Головною інтригою тих драматичних часів була наявність атомної зброї у Сполучених Штатів Америки і її відсутність у їх головного ідеологічного противника – Союзу РСР. Про атомну бомбу писали в нашій пресі в ті часи мало, очевидно побоюючись негативної реакції населення країни на цю нову загрозу, відповісти на яку поки що  адекватно не могли. І раптом, в російському перекладі з англійської, масовим тиражем виходить брошура американського автора, який прагне доказати, що Радянському Союзові знадобляться десятки років, щоб створити власну ядерну зброю  і що, мовляв, він безмежно відстав в цій галузі. Аргументи авторів брошури в передмові до неї перекладачами спростовувались, та суть публікації очевидно була в іншому – почалась підготовка громадської думки до появи атомної зброї і в Радянському Союзі. Втім нас це зараз мало турбує. Головне, що в тій брошурі, в тому місці, де йшлося про перший в історії людства атомний вибух, називалися імена причетних до цієї епохальної події американських вчених,  і раптом серед них – українське прізвище!  Доктор Кістяківський. Звичайно, ніхто в ті часи не міг відповісти на питання, хто він - Джордж (Георгій) Кістяківський, бо в нашій країні на це ім’я було накладене табу. Відповідь на нього ми одержали тільки після розпаду Союзу і зняття всіх заборон на імена і події.

Кинемо на мить погляд в далеке минуле, на початок  ХIХ століття. Саме тоді виходець з козацької старшини, граф Ілля Безбородько, що зробив блискучу кар’єру в Санкт - Петербурзі, прибув до села Стольного (тепер Менського району), в родинний маєток. В 1648-1781 роках, за часів Козацької держави, село було центром Стольненської сотні, та часи змінились - і за Катерини II козаків перетворили в кріпаків. Старшині ж милостиво було даровано дворянське достоїнство, рід же Безбородьків на царській службі  і взагалі став князівським. Розчулений зустріччю з дитинством і рідним селом, граф Ілля  дав вільну кільком землякам, в тому числі управителю свого маєтку Омеляну Васильовичу Кістяківському з усією сім‘єю. Саме він і став засновником знаменитого роду  українських вчених. 

 

Непростим був і граф Ілля Безбородько, невипадково, очевидно, він передав свій будинок під Ніжинську гімназію вищих наук, яку він, разом з братом князем Олександром,  фундували за власні кошти як університет, та імперський Петербург дозволив його існування тільки  як гімназії, хоча і „вищих наук”, тобто як чогось середнього між гімназією і університетом. І тільки в незалежній Україні навчальний заклад отримав давно омріяний статус університету. А був же ще і план створення університету в Батурині, на цей раз графом К.Розумовським, останнім гетьманом України!

Та повернемось до наших Кістяківських. Уже син Омеляна Васильовича, що став священиком і отримав парафію в сусідньому селі Городище ( теж Менського району, є в ньому і своя Дмитрівка ), виявився людиною неординарною. Він влаштував у своїй хаті школу, в якій вчив грамоти і Закону Божого як власних синів, так і селянських дітей. Всі його сім синів повторили батьків шлях – навчались в духовному училищі і семінарії, але потім різко змінили його, відмовившись від духовної кар’єри.

Найвідомішим  серед них став Олександр Федорович Кістяківський, видатний вчений-юрист, активний український  громадський діяч, соратник В Антоновича і П.Чубинського , дієвий член київської „Старої громади”. Найвидатнішою його науковою працею є вперше виданий 1879 року збірник  законів  і правил судового устрою, що діяли на Лівобережжі - „Права, за якими судиться малоросійський народ”.

Пішли батьковим шляхом і всі чотири сини  Олександра Федоровича. Ігор і Юлій стали, як і батько, правниками. При всьому тому Ігор Олександрович, що мав нахил до наукової роботи, з часом став приват-доцентом Київського і Московського університетів, а в часи української революції і державним діячем – міністром внутрішніх справ в уряді гетьмана П.П.Скоропадського. Згодом емігрував до Франції, де і помер. Старший син Володимир Олександрович пережив всі страхіття громадянської війни, однак уцілів, очевидно тому, що стояв осторонь політичних пристрастей того часу. В червні 1918 року він з великими труднощами добирається до Києва і одразу ж включається в роботу по створенню Української Академії Наук, очолюючи в ній хіміко-технічну комісію. Після поразки української революції перебирається до Петрограда на раніше належну йому посаду в Політехнічному інституті. В 1926 році стає членом-кореспондентом, а з 1929 року – дійсним членом Академії Наук СРСР. В 1934 році заснував Інститут фізичної хімії і став його директором. Був нагороджений двома орденами Леніна.

Богдан Олександрович - другий син  Олександра Федоровича, маючи холеричний характер, пережив в житті, особливо в молодості, не одну катастрофу, однак став видатним філософом, допомагав В.Вернадському здійснити реформу освіти і наукових закладів в Україні, брав участь у створенні Української Академії наук, вважався одним з найавторитетніших теоретиків і методологів права.

Його сини, Олександр і Георгій, стали видатними ученими в галузі природничих наук. Олександр Богданович був професором Київського університету, доктором біологічних наук, а Георгій Богданович – хіміком і фізиком із світовим ім’ям. Саме з нього, людини, що  була одним з авторів атомної бомби, ми і розпочали цю оповідь.

У 1960 році планувався візит президента Сполучених Штатів Америки Дуайта Ейзенхауера до Радянського Союзу. В його супровід було включено і Георгія Богдановича (Джорджа) Кістяківського, радника президента США в справах національної політики  в галузі науки і техніки.  Планувалася в ході візиту і поїздка до Києва. Київ  чепурився в очікуванні високих гостей. А рідного брата Джорджа - Олександра Богдановича, професора Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, терміново переселили з тісної комуналки в престижну квартиру на Печерську.  Однак  зустріч між ними так і не відбулася – над Уралом радянською ракетою було збито американський літак-розвідник У-2, і візит президента США до СРСР тоді так і не відбувся.   

Звертаючи погляд в наше минуле, ми з гордістю констатуємо, що в Україні  ХIХ і ХХ століть не було жодної родини, крім Кістяківських, яка б дала світові таку численну когорту видатних учених в різних галузях знань. Тим більше гордимося ми цим, що родина ця походить з нашої славної Чернігівщини.