Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Доля й на печі знайде
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: П'ятниця, 27 квітня 2012, 16:44
У п’ятницю перед Великоднем баба Дарина вийшла попідмазувати в садку дерева. Як і сподівалася, сонце й цього року завітало до їхнього села, аби дати можливість хазяям навести лад коло господ. Сонячний теплий полудень – коли ж, як не тепер, пензля чи березову мітлу до рук брати й чепурити подвір’ячка. У Дарини Яворівської стара та господарка, як і дерева в садку. Стара, але мила серцю, як ніщо у світі, бо ж по тих хатніх кутках ще мати павутиння змітала, а полисілими стежками дорогий ненько воду рогатим носив… Тож Дарина вправно вимахувала рукою, аби не оминути й шпарини на стовбурі, бо так і зостанеться добувати немазаною. Червоняста хустина легко спадала на зморшкувате чоло, а неслухняні пасма волосся ховали від сонця порожевілі худі щоки. І хоча минав їй сімдесят дев’ятий рік, але сивина лише де-не-де висмикувалася. Природа наділила бабу Дарину неабиякою моложавістю.
– Ото ти, Дарино, й дожилася, – неочікуваний чоловічий голос налякав жінку. Вона аж відскочила від деревця і якось кокетливо так, по-дівчачому, зойкнула. – Четверо дітей на світ вивела, а як подвір’я замести чи яблуні попідбілювати, то нікому! – Підстаркуватий гість підійшов ближче й помітив, як у жінки на очах змінюється вираз: брови миттєво насупилися і, наче долоньками, прикрили розширені карі цяточки.
– Це хто тут навідався, щоб моїх дітей оскверняти? Так уже, значиться, треба, щоб вони у мене хто куди: по цілому світу розлетілися, – чолов’яга не встиг і слова на те мовити, як з брунастих Дарининих очей покрапали сльози.
– Та нехай тебе! І чого ти вже й плачеш одразу?! Не хотів я тебе зобидити. Ану, кидай того пензля, гостя стрічай!
– Та хто ж ти такий, що такий сміливий? – ніяк не розуміла Яворівська, хто з нею так вільно балачку веде. – Ясно, що не добачаю вже, але, ну ніяк не втямлю, хто ти і звідки. Мо`, не туди втрапив? – жінка вийшла з саду до незнайомця, пильно йому в очі вдивилася.
– От що роки з людьми творять, – зітхнув гість. – Було, частенько ми з тобою гутірки вели, а тепер «не втямлю»? Ой, Дарусю-Дарусю…
– Максиме?! То це ти? Та де ж ти узявся? – плеснула в долоні старенька. – Здається, вічність минула з тих часів молодих. Якими судьбами тут?
– Почув я, Дарусько, що сама ти зосталася: третій рік, як помер твій Петро. А пам’ятаєш, як колись ти мені в серце запала? Та я не кажу, що всі ці роки тільки про тебе й думав, тож, було, оженився, але рано овдовів… То що, може, хоч наостанку віку ощасливиш старого та до смерті доглядиш? У мене і хата є, і в хлівах не пусто.
– Максиме, що ти таке кажеш?! – Яворівська покрилася пеленою смутку, попрямувала до відчинених хатніх дверей. – Заходь, пополуднаєш, бо мені ще до церкви йти, – покликала гостя до оселі.
…Ніколи не було такого, щоб Дарина на життя нарікала, раділа всьому, що Господь посилав. А те, що доживала самотою, хоч і мучило, проте мирилася. Вважала: не тутечки щастя її кровинок. А діти про неї не забували, любили і при нагоді навідувалися. Дарина тішилася й дякувала Богу передусім за те, що усіх чотирьох на шлюби ще з чоловіком благословила і тепер у кожній їх сімейці здоровенькі діточки ростуть…
Чого ж, Дарина пам’ятає, як і молодою була, і як осипав поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що якось і в любові зізнався. Але не йому хотіла догоджувати вісімнадцятирічна вродливиця. Тиждень, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятилітній юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду. Історію їхнього одруження з великою охотою досі люблять слухати онуки. Бо ж було те все вельми незвично!
– Коли доля, то вона й на печі знайде, – часто повторює баба Дарина. – Колись жила у нас Леська, плохенька така дівочка була, нехитра. І до роботи не вельми прудкою видалася. Все любила на печі сидіти. Часом батько й наказував їй: «Злізь із лежанки, вийди надвір, вишеньку почервонілу з гілки зірви!» Натомість донька лишень віднікувалася: то кашель зображала, то ще якусь недугу, нарікаючи, що хворіє...
Якось узимку подалися Лесині батько з матір’ю у сусіднє село на ринок за покупками до Різдва. Донька ж, як і завше, на печі тіснилася, сни рожеві дивилася… Не розчула, як до хати хтось увійшов.
– Є хто вдома? – крикнув гучно, стукаючи кирзяками долу, сніг обтрушуючи.
Леська ковдру на себе насунула, з головою од чужинця укрилася.
– Ей, хазяїне! То я, Климентій, причеп дров привіз, як і домовлялися! – пощіпував дівчину владним тоном.
Мусила Леся з-під ковдри носа висунути, ноги з печі звісити, – відповісти трактористу-«помагаю», що немає вдома батька, а десь за годину-другу повернеться.
– І що ви думаєте? – лоскотала півусмішкою баба Дарина. – Не поспішив Клим із Леською прощатися, вирішив: дочекається її батька з базару! А за три місяці в цій господі гуляли весілля на п’ятсот душ – гучнішого, мо`, й зроду не було в окрузі. Так уже раділи батьки зятеві довгожданому… Відтоді і я закметила, що коли доля, то вона й на печі тебе знайде, – заворожувала гутіркою розповідачка. – Бо коли й мені мамка втовкмачували, що Петро іншу до шлюбу веде, бо так того батьки його хочуть, я не вірила. І спокійненько малася. Попри те, що направду любий мною Петрусь, батько ваш і дідусь, двічі з Уляною хутірською їздив у район розписуватися. Але обидва рази невдалими виявилися: перший раз Петро паспорт вдома забув, а другий – секретарки в загсі не застали.
– Як же так, що ви не хвилювалися, бабусю? – лепетали онуки.
– А душа мені підказувала, що нічого перейматися. Ще й напередодні сон побачила, що коня чорногривого гнуздаю… Переконана була – Петро моя доля. І вірила непохитно, що саме з ним невдовзі поберемося. Третій раз Петро вже й не повіз Уляну до шлюбу, сказав батькам, що мене братиме, бо любимося, тільки-но стрілися, – завершувала дивну оповідку.
Життя є сценаристом найдивовижніших людських історій. Інакше, чи цікаво було б на цім світі? І чи цінували б ми солодкі миті, якби не знали смаку гірких?..
Дарина з Петром розпочали своє подружнє життя у тяжкі післявоєнні часи, зате в теплоті та любові. Діждалися первісточка, але Петра забрали у солдати на довгі п’ять літ. Залишилася Дарина сама… вагітна другою дитинкою… Усе ж подумки з милим Петром і хазяйство порала, і городину обробляла, і ночей не досипала за сільськими клопотами та дрібними дітьми. Часто, втираючи сльози, вибігала на шлях: придивлялася, чи не йде, бува… І щодня з донькою та маленьким синочком про татка гомоніла. А він, аби бодай чимось віддячити дружині, приходив до неї у сни. І то – гарний такий! Тішили Дарину такі сни, вірила, що все добре з чоловіком, що настане час – повернеться. Так і сталося. Відтоді жили Дарина з Петром у злагоді, навпіл ділили горе та радощі. Послав їм Бог іще двох синочків, відтак четвірко кровиночок згодом позвивали по світах уже свої гнізда…
Авжеж, нині плаче Дарина багацько – під час кожної вранішньої, вечірньої та обідньої молитви згадує своїх діточок-пташенят-соколиків-ластів’ят, але мало кому свої сльози виказує. Хіба – Богу. А вже, як з’їдуться усі діти й онуки, то од радості кожного обцілує й умиє цілющими слізьми так, наче церковним миром помастить. Так уже любили її онуки! Не раз говорили між собою: «І як у бабусі вдається кожному з нас порівну любові дарувати? Так поводиться, що кожен із нас вважає, ніби саме він – її улюбленець!» Здавалося, ніде не панує стільки тепла й доброти, як у цій похиленій прадідовій хатині, і ніщо не смакує так, як рум’яні та пахучі бабусині картопляні лінивці з печі…
Ними й допіру пригощала Дарина приїжджого здалеку давнього знайомого Максима.
– Спасибі, Дарино, за смачний обід і за гутірку, хоч і коротку. Що й казати, Бог наділив тебе великою любов’ю. Видно, заслужила. Чи вимолила? – Максимова постать поволі віддалялася од Дарининого обійстя. У цей час несподівано посипалася мжичка. Стала весело обмивати крони дерев, напувати спраглу землю, що жадібно поглинала життєдайні краплини й набиралася сил. Дарина відчула, що їй теж від тої рідної споконвічної годувальниці дісталася пригорща дужості… Любила Дарина землю, якою ходила…
– Головне не озлобитися на Божий світ, – мовила усміхнено, дивлячись на відро з глиною, що нею старалася, підмазувала стовбури, а тут на те – дощ. Але він не забарився. Так, наче вмив перед сном усе довкола й собі подався відпочивати.
Жанна КУЯВА
Детальніше...