...Ніні Андріївні, доглянутій благополучній жінці, наснився дивний сон. Ніби поспішає вона додому через скверик, а назустріч, розставивши ручки, біжить кучеряве малятко в мереживній сукенці. «Ти хто?» – дивується Ніна. А дівчинка з бантом сміється: «Твоя донька!» Ясна річ, якби Ніна була бездітною, то пояснила б сон дуже просто – самореалізація через підсвідомість і все таке, в інституті вивчали колись. Але вона мала доньку – примхливу кокетку Еммочку. І сина Глібчика, який навчався в університеті.

У золоті Ніна Андріївна не купалася, але й гроші від зарплати до зарплати не рахувала. Усім матеріальним опікувався її чоловік Антон, надійний друг, успішний чиновник, благородний пройдисвіт і настроювач людських душ. Післясмак дивного сну переслідував Ніну весь день – і коли готувала чоловікові мюслі, і коли сиділа на педикюрі, навіть увечері, в затишному італійському ресторанчику, куди зайшла повечеряти з Антоном. 

– Ти якась дивна сьогодні, загадкова, б’єш зсередини незнайомою енергетикою, – сказав він, ласкаво стиснувши їй ручку. – У тебе з’явилася таємниця? Якийсь новий шанувальник?

Ніна Андріївна теж мала в суспільстві статус: очолювала солідну громадську організацію, яка працює за американським грантом, спілкувалася з колегами з Києва та сильними світу цього. І, будучи жінкою яскравою, моложавою й фігуристою, не відчувала дефіциту чоловічої уваги. Піддражнювати один одного, напівжартома-напівсерйозно ревнуючи, було сімейною традицією. Але замість грайливих напівнатяків, що піднімають власний рейтинг і так приємно хвилюють застояну кров сімейного організму, Ніна недоречно зашарілася й палко запропонувала:

– Давай народимо ще доньку! Ми ж не старі!

Даремно Антон Павлович мудро і поблажливо намагався відвести дружину з цієї слизької доріжки на рідний, обжитий проспект. Вона тільки лепетала щось на кшталт «ти мене розлюбив». Вечір, який обіцяв стати святом (Антон щедро виклав аж двісті доларів), закінчився кепсько: їхали в таксі, відвернувшись в різні боки, спати лягли в різних кімнатах. «На тобі, отримуй дитинку, – злорадно думав чоловік, а роздратування зносило його далі в чорну прірву. – Навіть якщо народжувати дитя, то не з тобою, старою дурепою, є екземпляри свіжіші, хоча б Людочка».

Антон Павлович не гуляв, чим щиро пишався, але така високоморальна позиція не відкидала легкого флірту – пікантної приправи до прісної сімейної страви. Із секретаркою Людочкою він зайшов найдалі: якось на корпоративній вечірці не втримався, щоб не поцілувати солодкі, пухкі, що ще пахнуть дитинством, уста.

У тиші сонної оселі він чув, як схлипувала жінка, як вона шльопала босоніж на кухню й капала в чарочку корвалол, але замість співчуття відчував зловтіху і не соромився цього. Ще кілька годин тому, запрошуючи дружину в ресторан, він, прагматик та економіст, мимоволі прораховував усе наперед – і принадність цієї вечері в товаристві жінки, за яку не соромно й поряд з якою по-родинному можна все – і поколупатися в зубах, і поскаржитися, що здуває. І затишну ніч, коли слідом за яскравою (та корисною!) фізіологічною розрядкою, що спалює набрані за вечерею калорії, буде блаженний відпочинок. Тепер він не тільки не шкодував дружину, а навіть відчував до неї гидливість, особливо згадуючи складки на її животі. І порівнював з принадами Людочки, у якої все по-іншому. Він навіть спітнів від хвилювання, згадавши привабливу секретарку. Треба бути насправді високоморальною людиною, щоб від цього відмовитися, а його дружина замість подяки коники викидає – доньку їй захотілося, бачте, Еммочки стало мало! Маразм і клімакс в одному флаконі! Плюс зрада та зрада родині!..

Наплакавшись, Ніна заснула лише під ранок у найгіршій позиції – носом в подушку, що загрожує мішками під очима та складками біля рота. І з першими променями сонця їй наснилася кучерявочка з бантом. «Ти хто?» – запитала вона дитину, цілуючи в запашну щічку. «Твоя донька!» – відповіла дівчинка. «Ага, – збагнула Ніна крізь сон, – треба запитати, як звуть її тата». Але дівчинка немов підслухала думки й відповіла сама: «Тата звуть дядько Діма».

Відтоді між подружжям пробігла чорна кішка. Зовні вони, як і раніше, залишалися зразковою сім’єю, були підкреслено ввічливі одне з одним, але спали окремо, бачилися тільки за сніданком. В інші часи Ніна зі шкіри вилізла б, щоб повернути втрачене, поміняла б зачіску, колір волосся, пошила нову сукню і приготувала б пиріг, а тепер тихо раділа свободі. Адже перед нею стояло серйозне завдання: якнайшвидше відшукати батька своєї ненародженої дочки і прискорити довгоочікувану зустріч.

Серед знайомих Ніни Андріївни було кілька Дім. Троє відпали відразу через молодий вік, двоє не витримали випробування, не зловивши призовної іскри в її очах. Залишалося чекати незнайомця, і це хвилювало й тривожило. Іноді її пробивало холодним, витверезним струменем: «У мене ж дах поїхав!» Ніна ціпеніла від липкого, пекучого сорому, наче вийшла на вулицю голою. Але наступала ніч, і вона засинала з усмішкою щастя на губах, тремтячи, як юна дівчина в чеканні побачення.

Маргаритка (так, у неї вже було ім’я!) чекала маму на краєчку сну і, заливаючись дзвіночком, тягла за руку на квіткову луку – плести вінки або кидати смугастий м’ячик. А він, батько її доньки, з’являвся завжди несподівано, ззаду, обіймав долонями голову і ніжно дмухав на шию...

Це божевілля тривало все літо, і в одну з хвилин просвітління Ніна раптом зрозуміла: якщо ситуація не вирішиться найближчим часом, доведеться йти до психіатра, тому що не можна жити навиворіт, де світ підсвідомості – головна, лицьова сторона життя, а реальність – виворіт.

І, немов відчувши, що більше тягнути не можна, намалювався Діма. Він зайшов до кабінету у довгому пальті та капелюсі, високий і загадковий, картинно застиг на порозі.

– Ви до мене? – запитала Ніна Андріївна, відчуваючи, що падає в безодню разом зі стільцем.

Дмитро Львович був битим вовком і відразу відчув потік імпульсів, що б’ють йому назустріч. Велика дичина сама йшла в руки, було б ідіотизмом не скористатися ситуацією. А тому він не став поспішати з проханням, яке привело його до цього фонду – допомогти видати брошуру, а як відомий кіт з Лукомор’я, почав ходити то назад, то вперед, вивчаючи ситуацію. Усе з’ясувалося в номері готелю, де обоє опинилися після ресторану, і Ніна Андріївна з довірливістю дитини повідала про свої віщі сни. Дмитро Львович був одружений, мав двох дітей, розлучатися не збирався.

– Це, звичайно, чудово, – сказав він туманно, – але як же кинути старших дітей?

– А ми й не будемо кидати! – гаряче заперечила Ніна. – Вони вже є, і до того ж виросли, вони можуть жити на відстані. А Маргаритка без нас не народиться, не допомогти їй – все одно, що вбити!

Діма мовчав, намагаючись з’ясувати, що це – злий фатум чи шизофренія? Але коли Ніна відвернулася до вікна й заплакала, сам не знаючи чому, обняв долонями її потилицю і ніжно подув на вологі завитки.

…Першою новину, що мати вагітна і починає нове життя, дізналася дочка Емма.

– Мамо, це ж кльово! – схвалила вона й діловито поцікавилася: – Ну і хто ж мій вітчим? Сподіваюся, він крутіший за татуся?

– Крутіший, – загадково посміхнулася інша, помолоділа мама, – але не в тому сенсі, в якому ти думаєш.

Другим посвяченим став Гліб. Не виймаючи жуйки з рота і думаючи про щось своє, він відреагував толерантно:

– Ну-ну, роби, як знаєш. Отже, я можу перебратися у вашу спальню?

Найстрашніше Ніні було зізнатися чоловікові. Двадцять років разом – це не кіт начхав. Це лоб у шишках і ноги в кривавих мозолях на шляху до зручного крісла, це безсонні ночі біля дитячих ліжечок і перші меблі в кредит. Як він виживе без її щоденної опіки, без ранкової вівсянки та апельсинового фрешу, без її масажів та розумін-ня в очах?

Але все виявилося простіше.

– Головне, щоб ти була щаслива, – благородно сказав чоловік, подумки зрадівши, що тепер він зможе повністю перебратися на квартиру, яку зняв для Людочки. І при цьому виявиться жертвою, а не мерзотником. – Хочеш, я поговорю з твоєю мамою, щоб вона паніку не піднімала?

…Минуло три роки. На ягідний юві-лей Ніни Андріївни, яка винаймає квартиру недалеко від роботи, зібралася вся рідня: діти, бабусі й навіть колишній чоловік, давно одружений із секретаркою. Зустрічі злегка побоювалися як господарі, так і гості. Але ключик до серця кожного несподівано знайшла Маргаритка. Кучерява життєрадісна дівчинка так тішилася невигадливими подарунками, так захоплювалася кожною дрібницею і гаряче обіймала гостей, довірливо вмощуючись то в одного, то в іншого на колінах, що з облич присутніх злетіла натягнутість, а очі засвітилися щастям. І навіть Антон, цілуючи у передпокої ручку дружині, не втримався від емоцій:

– А дівчинка і справді ангел. Це її ти бачила уві сні? Шкода, що не я її тато…