Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Спасибі моїм учителям

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Мені майже 80. Дивуюся власним рокам, які намистинками нанизалися на нитку мого життя. Подій на віку пережила немало, здавалося б, через непроглядну далечінь літ вже не роздиш шкільних подій. Та це не так, час від часу згадую школу, однокашників, вчителів. Найчастіше ті спомини теплі і приємні, хоча дитинство нашого покоління було далеко не райдужним. Не так давно стався ще один слушний привід згадати нашу рідну 48-му – Альма-матер відзначала своє 125-річчя. А нещодавно дізналася, що нашому вчителю біології і хімії Павлу Мефодійовичу Шимку незабаром виповнилося б 110 літ, і наплинули спогади...


Хімія мене не дуже цікавила, з цієї науки пам’ятаю твердо хіба що Н2О. А от ботаніка, зоологія – інша справа. Павло Мефодійович міг так захоплююче розповісти, що вже іншими очима дивилася на відомі до того квіти і трави, на все, що плавало, літало і бігало. Кінець маминого городу бився лобом об берег русла Борзенки. Колись вода тут була прозора, як сльоза, водилися метка риба і ліниві тритони, хвилясті пиявки і водяні жуки. Щовесни жаби-квакушки зоводили галасливі хори, а невгамовні солов’ї рвали своїм співом тишу над річечкою. Тут тобі і флора, і фауна. І не заспиртовані експонати у банках, а живі – закріплюй теорію уроків на природі.


Дуже подобалися практичні заняття, коли займалися щепленням яблунь, груш. У шкільному розпліднику вирощували безліч саджанців, їх реалізовували. Якось батько купив плодові деревця для саду, що вони з шкільної ділянки, дізналася через роки. Гордилася, коли підщепи прижилися на яблуні. А через кілька літ пепен-шафран обрадував десятком плодів білого наливу, потім - солодкою путівкою, своїм звичним червонобоким врожаєм завершував сезон золотий ранет...


Закінчила лише семирічку. Батькам важко було ставити на ноги чотирьох доньок – після війни минуло тільки 8 років. Нинішні одиннадцятикласники – ще діти, а тоді навіть семикласник – майже доросла людина. Багато моїх однолітків влаштовувалися на роботу.
Летів час, вийшла заміж, народила дітей, дочекалася онуків, правнучка. Вже давно на заслуженому відпочинку. Перший час нудилася без звичного ритму життя, без звичайної турботи, без колективу. Якось пригадалася шкільна теплиця, наш невгамовний Павло Мефодійович, його наука. Загорілася бажанням відновити навички парникової справи, і почалося...


Тільки весняний день урівнювався з ніччю, а то і раніше, починала висівати перець, селеру, помідори, баклажани. Ростила огірочки у горщиках, щоб за тепла висадити у грунт вже сформовану рослину. Став у нагоді досвід роботи на дослідних шкільних ділянках, скільки раз згадувала добрим словом свого наставника. (А все ж недаремно тодішня 48-ма залізнична, нині четверта міська, шість разів!!! відряджала своїх учнів на Виставку досягнень народного господарства у Москву. Це завдячуючи старанням нашого ВЧИТЕЛЯ).


Розсада виходила міцна, життєстійка, врожайна. А тут нагодилися лихі 90-ті. Розруха скрізь - пенсія то є, то її немає. Процвітали дорожнеча і бартер, багато хто подався на базар. Спробувала і я пропонувати плоди своєї праці. Не вельми вагомий прибуток отримували, а все ж на молоко, на хліб заробляли – трудилися разом з чоловіком. Інколи вдавалося навіть допомогти дітям.


...Пішов другий рік, як не стало моєї опори, мого невтомного помічника, Бориса Олександровича. Подалася і я, все частіше пересуваюся з ціпочками. Залишити ж городництво не наважуюся, це моє друге життя. Як потеплішає, так і починаю порсатися у своєму господарстві на підвіконнях. Діти просять облишити мій клопіт, не шкодити власному здоров’ю. Та де там, помічаю, що приємні, звичні турботи навпаки змушують рухатися, вміру втомлюють, відганяють нудні думки і чорні недуги. Та і діти, хочеш не хочеш, мусять приєднуватися.


На ринок уже не забиваюся, хоча надлишок розсади є щовесни. Роздаю рідні, сусідам, знайомим. Перець на грядках уже цвіте, огірки давненько прикрашають мій стіл, ось-ось доповнять раціон власні помідори. Коли збиратиму у кошик кругленькі червоні томати, відчую звичне тепло. Не сумніваюся, їх зігріло сонце. А якось майнула думка, чи то не тепло рук нашого вчителя?


Коли згадую Павла Мефодійовича, неодмінно спадає на думку і його дружина. Марія Петрівна Лук’яниця викладала німецьку. Я до чужої мови ставилася прохолодно, бо ще жило, пульсувало, обпалювало пам’ять герготання недавніх окупантів. Марія Петрівна зуміла переконати, що це мова багатьох і багатьох видатних німецьких письменників і поетів. Вчитися стала старанніше. Як наслідок, ще й досі перекажу по пам’яті вірш „Uhr”, що перекладається - ”Годинник”, якій відлічив відтоді 67 років.


Спасибі моїм вчителям!


Ольга Кучеря-Ляшок

У зв'язку з активізацією спамерів коментарі тимчасово відключено

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове