Від долі не втечеш

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Вісті звідусіль

Опубліковано: П'ятниця, 08 лютого 2019, 11:00

Кому з нас не хотілося дізнатися, що трапиться з тобою завтра, через день, чи через роки? Можливість зазирнути у своє майбутнє приваблює, якщо не всіх, то багатьох. Тому споконвіку люди намагаються привідкрити таїну оракулів, провісників, месій. Нерідко чуємо про ворожбитів, гадалок та іншого роду прогнозистів, яким відомі потайні стежки до майбутнього.

Існування явищ, які не пояснювалися наукою, радянська матеріалістична ідеологія начисто видкидала. Але коли наш земляк - письменник Володимир Кашка познайомив із статтею у журналі „Всесвіт”, де йшлося про ясновидця Едгара Кейсі, задумався, що у цьому щось-таки є. Кілька раз поверталися з Володимиром Васильовичем до тем телепатії, екстрасенсорики, вони інтригували.

Минулої осені на святкуванні Дня захисника Вітчизни у Курені серед запрошених угледів і Віталія Івановича Білозора. Колись він приятелював з газетярами, заходив до кореспондентів. Якось він спілкувався з редактором М.Ф.Шевченком, свідком тієї розмови став і автор. Говорили про цікаве, але дослухати не довелося, мене терміново кудись відрядили. Тоді у Курені, користуючись нагодою, попросив Білозора повернутися до давної-давньої розмови про ворожку.

Віталій Іванович миттєво збагнув про що річ, бо таке не забувається.

- Восьмирічку закінчив у 1968-му. Куди податися далі, не вагався, вже давно вирішив навчатися у СПУ-18 при гірничо-збагачувальному комбінаті у Комсомольську на Дніпрі. А що, добиратися зручно – кременчуцький потяг ходив через село. Поїхав і вступив, там-то діла. Прознала про те сусідка – тітка Надія. Їх сім’я перебралася нещодавно із хутора Баланіна, придбали хатинку поруч. Її син – мій одноліток - Гриша Тума став приятелем. Попросила вона, щоб і її Гриші допоміг вступити. Мовляв, і квитки оплатить, і на дорогу дасть. А мені що, привід ще раз у Кременчук зматати, до того ж нашармачка. Звісно, і приятелеві хотілося підсобити. Був Гриша скутим і несміливим – Баланін давався взнаки. Виявилося, навіть потягом вирушав він вперше. Та це спочатку, потім яким парубком став.

В училищі впоралися швидко, адже вже знав, які двері відчиняти. Дісталися до Кременчука завчасно, до поїзда ще чекати і чекати. Серпень видався тоді спекотним, шукали прохолоди. Привернув увагу фонтан з рибками, з роздявлених ротів яких фонтанували струмені води. Був я зайве бідовий, навіть вреднуватий. А тут свобода - запалив цигарку, хизуюся. Підійшла сива, як лунь, циганка: ”Давай погадаю”, - відповідаю, що в мене порожні кишені. – „Я и так вижу, что ты на чужих деньгах. Однако запомни, ожидают тебя казенные дома – первый будет удачным, светлым и успешным, а второй окажется трудным, знойным и опасным, не все оттуда возвратятся, но ты останешься живым…» - перервала розповідь, дивлячись мовби крізь мене, як через скло. Розповіла, що одружусь двічі. Обох жінок зватимуть Надіями.

„С первой детей не наживешь, а вторая подарит тебе разнополых младенцев. Доживешь до 82 лет”, - і змовкла. А потім: „Давай, ещё тебе погадаю, расскажу про дальнейшую твою судьбу, раскрою твоё будущее. Только теперь должен позолотить руку”, - розповідь заінтригувала, та грошей в мене все ж не було, просто за так пригостив гадалку п’ятьма цигарками. Вона неквапно заховала гостинець у складках рясної спідниці: „Ничего, ты уже сегодня найдешь деньги на сигареты”. Ми прикурили і солодко затягнулися. Дивно виглядали з боку – 15-літній відчайдух і посріблена сивиною жінка з цигарками у зубах.

Стара циганка залишилася, а ми з Григорієм рушили до вокзалу. Ніч напередодні практично не спали, тепер ще спека – зморило. Приліг на лаві у сквері. Григорій запропонував покласти голову на його коліна. Сон тривав не довше півгодини, але освіжив. Підвівся, розправив плечі, випростався. Глянув під ноги, угледів монетки. Від часу гроші позеленіли, були непомітними. Дива, підійшли до ларька, купив дві пачки цигарок „Памир”, які прикрашала постать альпініста з ковінькою у руках і рюкзаком за спиною на фоні гірських хребтів. Від чого курці назвали їх на свій лад „Нищий в горах”. Минув роки, перш ніж збагнув, що вже тоді циганчине проведіння почало збуватися. Далі – більше.

Справді, одружений двічі. Обох обраниць звати Надіями. З другою виховали сина і доньку. Ламав голову щодо „казенные дома”. Перший, очевидно, став гуртожиток училища, де пройшли найкращі роки молодості. Другим побачила провісниця казарму у Єгипті, де довелося нести військову службу. Дійсно, Сінайська пустеля - не рай. Липка спека, тотальна спрага доймали щодня. Правда і те, що кілька товаришів загинули там, далеко від рідної сторони. Я теж був поранений, маленький осколок ще й досі ношу під шкірою на чолі. Не став видаляти, щоб не залишати шрамів.

Ось так і живу, сподіваючись, що те обіцяне 82-ліття мене все ж дочекається. Колись цей рубіж здавався таким далеким, а тепер все ближче – цікаво і, знаєте, не лячно. Змирився – від долі не втечеш...

Борис БОБРИШЕВ

P.S. Можливо, хтось з читачів „Порадника” має власний досвід спілкування з ворожбитами, хіромантами, екстрасенсами і захоче розповісти цікаве з тих зустрічей читачеві.

• < Попередня
• Наступна >