Забуті промисли

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Вісті звідусіль

Опубліковано: П'ятниця, 12 березня 2021, 10:21

Відвідував Обмачів, зустрівся з давньою знайомою Надією Іванівною Завадко.

- Що заклопотані? - поцікавився.

- Щойно продала начесану косу з конопель. Уже й не порахую скільки їй років. Уторгувала аж 10 гривень – буханця не купиш. Свідомо віддала за безцінь, подумала, може у музей який потрапить, чи що. Краще, ніж так пропаде. А якби хто знав, скільки роботи біля того волокна...

Автор не квапився, співрозмовниця теж, то попросив подробиць.

- Історія ця з давнім корінням, я не так багато застала з тих робіт. Спочатку, звісно, потрібно посіяти, прополоти неодноразово. Малеча теж була задіяна - стерегла від горобців. Культура масляниста, то цвірінькаюче птаство конопляне насіння полюбляло. Коли стебла дозрівали, то вручну виривали «плоскінь» і «матірку»(так називали чоловічі і жіночі рослини). Начебто робота не важка, але кріпко вже доставалося долоням, і зараз пам’ятаю криваві мозолі.

Потім урожай переправляли до водойм. Тут зі скручених „горсток” формували в’язки. Їх складали і, аби притопити, пригнічували нарізаним на лугу дерном. Тримали, доки у рослин не перегниє листя. Це викликало задуху у риби, вона п’яніла і спливала, багато хто користався нагодою урізноманітнити свій стіл.

Згодом коноплі мили, сушили, переносили на обійстя і, тупцюючи по стеблах, а то і за допомогою терниці перебивали стебла, щоб костриця обсипалася. Коноплі чесали на гребені, розчісували гребінкою із отриманих мичок пряли на прядці нитки. Отримавши врешті-решт довгі нитки, їх змотували у клубочки, щоб потім приступити до виготовлення тканини.

Але то вже інша історія. Наскільки пригадую, обмачівці ткацтвом не займалися. Віддавали нитки у переробку до Батурина, Атюші, Нових Млинів. А от „доводити до ума” новозітканий матеріал доводилось. Улітку наткане за зиму полотно знову несли до водойм. Тонкі полотна, призначені для вишивання, старанно вибілювали на росі і сонці, щоб вони виблискували сріблястими переливами ручнопрядених ниток. Пам’ятаю, як мама ні світ ні зоря розстилала полотно на березі по росі, могла протягом дня кілька раз намочити і знову розіслати на сонці. Увечері тканину згортали і для надання м’якості її ще раз били прачем. Врешті-решт полотно ставало білим-білесеньким і м’якеньким. Отоді вже потрапляло до рукодільниць – вишивальниць, швачок.

- Якось прослухав про „косу з конопель”, - нагадав Надії Іванівні.

- Так це як начешеш гребенем пасма з волокон, тоді й переплетеш косою, так зручніше зберігати перед пряжею.

У колгоспі вирощування конопель відбувалося масштабніше. Засівали поля технікою, косили косаркою, сушили, доставляли до води, замочували. Знову в’язали, сушили і везли на коноплезавод до Батурина.

Було тут одне „але”. Жіночі рослини „матірку» заготовляли восени, звісно, бовталися у холоднй воді. У жінок запалювалися суглоби, часто хворіли на простуди. Довелось врешті від конопель відмовитися. На зміну їм прийшов льон.

Землі наші своєрідні – врожайними були картопляні поля, родили помідори, огірки, капуста. А хліб рекордних намолотів не давав. Виявилося, на наших ґрунтах відмінно почував себе льон. Які красиві поля були в пору цвітіння. Синь лану зливалася на обрії з блакиттю неба, ті краєвиди здавалися казкою. Але це теж вже інша історія.

Спілкувався Борис Бобришев

• < Попередня
• Наступна >