Прийду обов’язково!

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Вісті звідусіль

Опубліковано: П'ятниця, 06 серпня 2021, 10:11

Так шкодую, що не зустрілась з випускниками 40-річної давнини. Колишні учні запросили ще повесні, збиралася, але підвели обставини. А так хотілося зануритися у спогади, згадати шкільні роки. Тоді учні були вдвічі молодші за мене, а тепер вдвічі старші, ніж була тоді я, прийшовши до них вчителькою фізики. Більшість школярів пам’ятаю дотепер. Хотілось би зустрітися з тими, хто мешкає край світу, кого не бачила роками. Скажу, цікаво поспілкуватися і з тими, котрі живуть у селі, бо на дорозі, чи в черзі у магазині не наговоришся.

Педагогічний колектив старався навчити наукам, ще більше прагнули виховати у наших підопічних людські якості. Те, як дружно зібралися випускники далекого 81-го, переконує, що наші зусилля не марні.

Уява переносить у минуле, і перед очима оживають ті класи. Старатлива і беручка до науки була більшість учнів. Згадався Сергій Топішко – один з найкращих моїх знавців фізики, наш завзятий спортсмен і непосида, володар найщирішої посмішки. Ще не виросли у парубка вуса, а вже випало потрапити у палаючий Афганістан. Не лише батьки чекали повернення воїна, всією школою бажали швидкого завершення його служби. Так переживали за всіх наших інтернаціоналістів. Чекав на те і його кращий друг Михайло Рисенко.

Ось неначе бачу Надію Яковець, яка при білих бантах спостерігає уважними великими очима. Чомусь згадуються дівчата, котрі грали у футбол, серед них найзавзятішою була Надя. Нині працює у депо. Залізницею подорожую нечасто, а як випадає їхати поїздом, обов’язково придивлюсь до вагона – може до його ремонту доклала рук моя учениця.

Перед її партою сиділи Олександр Пилипенко та Василь Пільчевський, перший мав лише дві четвірки, решта оцінок «відмінно». Мріяв стати вчителем, задум здійснив, на заздрість багатьом викладав у Криму, але захворів батько, Олександр мусив повернутися у Городище. У школу так і не повернувся.

Його товариш по парті і в житті мешкає і працює у Чернігові.

Вище зачіпала тему Афганістана, то тепер спливає нова – не менш болюча – Чорнобиль. Саме Олександр Химиця приборкував атомну стихію, він – ліквідатор.

Школа наша рідна перетерпає не кращі часи, кількість учнів катастрофічно зменшується. У мої перші роки роботи педагогом тут навчалося більше 400 учнів, тепер – близько ста. У двох 9-их класах було по 38 учнів, прекрасно пам’ятаю, бо у 9-б була керівницею. Тепер таких класів не буває, і не тільки у Городищі.

Більшість випускників уже самі мають не лише дітей, а й онуків. Цьому особливо радіємо – нашому роду нема переводу. У Наді, яку згадувала раніше, онуків трійко, та рекодсменка в цьому не вона, Катя Янченко радіє щебету чотирьох онучат.

Переглядала давні шкільні фото, якими молодими були ми всі. Пригадалися незабутні наші шкільні вечори, урочистості з неодмінними танцями. Пригадалися кавалери, які запрошували у танок дівчат, були і такі, що соромилися, ніяковіли. Цікаво, чимало із когорти «скромняг» одружилися потім швидше за «сміливців».

Ще тоді, у 70-ті помітила, що дуже полюблялось ім’я Олександр. Крім згаданих їх тезок, були ще Матяш і Криницький.

Доля розкидала моїх дорогих учнів по всіх усюдах. Так Валентина Тишенко на Полтавщині працювала держслужбовцем. Віктор Кардаш зупинився ближче – у Конотопі. Ще ближче посіла Тамара Горобей - працювала у Красному кухарем у Будинку ветеранів.

Катя Киріякова, Олена Грицик, Ганна Рекун і Микола Кривуля пов’язали свої долі з Бахмачем, перша трудиться на рибній базі, а її однокласниця - у дитячому садочку, Ганна – на молочноконсервному комбінаті, а Микола - на заправці.

Єдиний поки що пенсіонер Іван Пухкал – колишній військовий. Але не сидить без справи – працює у Харкові, там же і мешкає.

Знаю, що Микола Пунтус, який так мріяв побачитися із шкільними друзями, на зустріч не потрапив, підвело здоров’я, слава Богу одужує, матиме шанс зустрітися з однокашниками на 45-ліття випуску. Сподіваюся, прийду тоді і сама, прийду обов’язково, дай, Господи, дожити.

Надія Кудлай

• < Попередня
• Наступна >