Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Петро Антоненко: У дзвони переляку б`є холопська преса

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Петро Якович Антоненко — український журналіст, просвітянин. Член Національної спілки журналістів України (з 1989 р.), лауреат міжнародної премії журналістики ім. В.Стуса (1999), Премії ім.Анатолія Погрібного (2012) та літературних премій ім.М.Коцюбинського (1997) та Б.Грінченка (1992). З 1974 по 1995 р. працював у газеті «Поліська правда» (Куликівка). В 1993–2006 рр. — головний редактор газети «Сіверщина», з 2006 р. — заступник головного редактора Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти». Член Польсько-українського клубу журналістів «Без упереджень».

 

«Не читав, але до критики приєднуюсь». Так кілька десятиліть тому громили на партійних та інших зібраннях крамольні з точки зору радянської влади романи «Собор» Олеся Гончара, «Доктор Живаго» Бориса Пастернака. Але й нині читачам підсовують в якості дискусії, полеміки тексти, не даючи змоги почитати, а з яким же текстом ведеться полеміка, тобто насмикавши з нього цитат. Це не годиться. Тому зараз мені доведеться повністю подати статтю, на яку хочу відповісти. Ось вона, дослівно, вміщена на чернігівському Інтернет-сайті «Хвиля Десни» 27 червня ц.р.

 

У дзвони «Телекритики» б’ють видання «грудного віку»


Сьогодні поважне в Україні інтернет-видання «Телекритика» надрукувало сенсаційний матеріал з промовистою назвою: «На Чернігівщині видавці незалежних газет заявили, що влада перешкоджає їх діяльності». Новина, особливо на Чернігівщині, сполохала громадськість і найперше людей зацікавлених. Те ошелешило, немов раптовий і страшний грім при ясному небі. Всі «поприлипали» до моніторів зі сторінками «Телекритики»: кого утискують, кому перешкоджають, кому трощать вільні пера, кого цього разу узялися зобиджати?!!


Виявляється, пише «Телекритика», у Мені відбувся круглий стіл на тему «Шляхи розвитку незалежних медіа Чернігівської області», під час якого видавці незалежних видань заявили, що місцева влада підтримує комунальні (державні) ЗМІ, порушуючи конкуренцію, та заважає діяльності незалежних ЗМІ.


Ну, я одразу не можу стриматись! Я не працюю і не працювала ніколи в державних ЗМІ, але коли так тупо і неоковирно прив’язують до місцевої влади брак власної самодостатності – це просто тіпає і коробить. Це одразу спонукає до аналогій з танцюристом, якому не вдається танцювати, бо щось заважає. А ми знаємо, що то воно є те щось, що йому заважає і тре ноги вище колін.


Безумовно, влада має позбутись співзасновництва у друкованих ЗМІ та на телевізії, адже того вимагає і Європейський Союз, куди ми намагаємось спрямовувати наші лижі, і так воно, власне, з часом і станеться, але що все те має сьогодні до незалежних ЗМІ? Яким боком ті незалежні ЗМІ сьогодні труться об владу? Яким чином те заважає їм, тим незалежним виданням, утверджуватися уже нині зі своєю творчістю в суспільстві?


Та навпаки, на тлі залежних видань вони мають волю вбратися у будь-яке «модерне плаття», без жодних купюр. І ніхто їм не указ. Пиши, що твоя душа бажає. Але ж саме тут якраз і з’являються надумані проблеми. Треба єдине: вміти написати, аби тебе без підтримки влади та було цікаво читати людям.


А щоб було цікаво, виявляється, мало купити ручку-самописку чи ноутбук, мало мати невтримне бажання. Треба — вміння, треба хист, треба власний стиль, парадигма. І коли ти не розумієш, про що йдеться, що то воно, власне, таке, то тоді таким майстрам пера і мікрофона і здається, що їм хтось заважає. Комусь – влада, комусь – газети-конкуренти, підтримувані владою, а комусь – макітра замість голови і весь світ на додачу тільки через те, що їх видання ніхто не хоче передплачувати.


Але повернемось знову до свіжої статті у «Телекритиці».


Хто ж там зібрався, за тим круглим столом? Хто там так сміливо подає голос проти влади, що узурпувала пресу на Чернігівщині? Хто та вільна преса, що вирвалася із чіпких лабетів чи обіймів влади і тепер несамовито «рве кайдани»? Привселюдно і сміливо. Може, то незалежний і напівприватний тижневик «Гарт» із тиражем 80 тисяч примірників? Чи, може, незалежний «Вісник Ч», що має наклад 60 тисяч?


Ні. Цим незалежним виданням на Чернігівщині ніхто не заважає. Ні влада, ні, так би мовити, залежні ЗМІ, ні решта інших конкурентів разом взятих, ні дідько лисий. Вони розпливаються, так би мовити, чорнилами по власному паперу, на власні гроші купленому, і на жодну владу не нарікають. Бо вже не вони, а влада з ними заграє. Тобто справа не у владі, а в тих, хто вміє добре робити справу. В нашому випадку — видавати конкурентну газету.


Звісно, «Телекритика» стоїть на сторожі незалежних ЗМІ. І правильно стоїть. І вся репортерська спільнота в Україні має дбати про власну незалежну цноту з істиною й правдою в «писанні». Але. Коли до свободи слова та проблем вільної преси в Україні ліпляться зі своїми обмеженими, меркантильними питаннями різного штибу Остапи в журналістиці, то такі містечкові маневри треба чітко розуміти й розрізняти. Навіть якщо ті маневри тиражує поважне інтернет-видання. Адже «Телекритика» — у Києві, а маневристи – тут. Між ними велика відстань і комунікації в один бік. Лише з Чернігова у Київ.


Насамкінець, і тільки для «Телекритики» повідомлю (бо в Чернігові про те добре знають), що організатори того «спротиву від утисків» – видання «грудного віку», а ще більше – сумнівної якості. І Чернігівський інформаційний часопис «Північний Вектор» (керівник проекту Олександр Ясенчук), і Менська районна газета «Менщина» (головний редактор Сергій Лавський), і газета «Світ-інфо» (Петро Антоненко) — лише зіп’ялися на ноги. Та й навіть на ногах ще не стоять. Ще в пелюшки загорнуті за часом з’яви у цей світ. Вони ще, образно кажучи, не говорять, а лиш обслинено белькочуть. Але, бач, вже розуміють, що треба лаяти владу.


Правильно, треба лаяти. Але треба знати як і коли. Бо всьому – свій час. Час усякому овочу. І газетному – теж. Бо Моська, пам’ятаємо, теж скавучав. Але від того не було страшно, а тільки смішно.


Аврора Люпин для «ХД»
(Сайт «Хвиля Десни», 27.06.2013.)

Отже, що на це відповісти? Може, не всі знають, що першим декретом щойно створеного більшовицького уряду Леніна був декрет про пресу. Знамениті декрети про мир і землю були ухвалені в ніч з 25 на 26 жовтня (з 7 на 8 листопада за новим стилем) 1917 року Другим Всеросійським з’їздом Рад робітничих і солдатських депутатів, який і проголосив радянську владу і утворив новий уряд — Раднарком. А от першим же декретом цього уряду і став декрет, який вводив «тимчасовий контроль над пресою до настання порядку в державі». Ленін, котрий навіть у своїх анкетах як професію називав «журналіст», попри те, що був юристом за фахом, пропрацювавши десятки років у пресі, добре розумів її значення. Немарно ж навіть перевертання Росії догори ногами шляхом утворення партії почав з утворення газети «Іскра». 


У більшовицькому декреті дуже цікавим є положення про те, що контроль над пресою вводиться «тимчасово», до наведення ладу і порядку в країні. Як відомо, нема нічого довговічнішого від тимчасового — в пресі воно розтяглося на всі 74 років існування радянської влади.


Ця історична довідка потрібна, аби уяснити ґенезу, походження так званої державної преси Але найдивовижнішим є те, що вона не зникла зі зникненням комуно-радянського режиму і самого Радянського Союзу. Вона благополучно існує ось вже 22-й рік в незалежній, демократичній (як гласить стаття 1 Конституції України)нашій державі. Те, що десятки цивілізованих країн світу існують (і дай Боже нам так існувати) без преси органів влади, бо вона там заборонена законом або традицією, для нас «не указ».


І це можна пояснити лише тим, що у нас країна суспільних феноменів. Притому, у їх відстоюванні дивовижно сходяться політичні крайності. Ліві, тобто комуністи, ось уже майже сто років торочать, що «ми пойдьом своїм путьом», тобто як пішли у жовтні 1917 року, так і йдемо, людство отак, а ми інак. У свою чергу крайні праві теж балакають про якийсь «особливий шлях» України, чим не далеко відскочили від проповідуваних століттями ідей про якусь «особливу місію і шлях» Росії. А коли говориш, що ми ніяка не особлива, а нормальна європейська країна, то ж давайте жити, як нормальні суспільства, це чомусь не сприймається.


З точки зору й інтересів влади цілком зрозуміло, чому вона вчепилася і цупко тримається за пресу. Але шкода, що суспіль-ство, народ, самі люди ніяк не зрозуміють негатив і небезпеку цього явища.


Цей процес іде, і вільне слово наближає суспільство до вільного життя.


Від теорії перейдімо до практики. Основний масив преси України, особливо якщо говорити про тиражі і передплати структурно поділяється на три види: преса влади, преса партій і преса кланів. Натомість, на узбіччі преса, яка домінує в демократичних суспільствах, — преса самої преси, тобто видання редакцій і журналістів. Щодо великого масиву преси кланів (наймасовіші газети «Сегодня», «Факты» і т.д.) то це, звичайно, свобода слова олігархічних кланів. Преса партій така ж нещасна, як і самі партії в умовах декоративної і карикатурної політичної структуризації в Україні. А от про пресу влади розмова особлива.


У нас і дуже демократичні Конституція і законодавство щодо свободи слова та інформації. Конституцією заборонена будь-яка цензура, гарантовано вільне висловлювання своїх поглядів, думок. Закон гарантує вільне створення і видання, поширення незалежних медіа. Але про що говорить статистика?


В Україні числиться, зареєстровано понад 12 тисяч газет, кількість їх порахувати важко, бо вони з“являються і зникають доволі швидко, до того ж, стосовно великої кількості видань, толком і не скажеш, існують вони чи ні. Але понад 10 тисяч це точно. Державних газет, тобто видань органів влади, добре як набереться тисяча. Тобто, це менше 10-ти відсотків назв. Але якщо говорити про тиражі, особливо передплатні, а саме про них і треба говорити,бо це гарантований читач і доставка в будь-яку точку країни, то картина разюче інша: саме такі газети домінують.


Покажемо на прикладі Чернігівщини. У нас в області числиться понад 100 газет. З них реально виходить менше півсотні, якщо говорити про регулярність виходу, як правило, щотижневу. Державних газет, видань органів влади, менше трьох десятків, тобто десь 25 відсотків. Так от, щодо передплати, то ці менш як 25 відсотків газет мають десь 80 відсотків тиражу. Найбільш тиражну газету області «Гарт» в тій статті названо «напівприватною». Але не забуваймо, що співзасновниками газети є і редакційний колектив, і Чернігівська обласна рада, тобто газету аж ніяк не можна назвати недержавною. Найбільший масив тиражу — це 22 районні газети. Кожна з них має невелику передплату, але сумарно це понад 100 тисяч. Додайте міські газети влади у Чернігові, Ніжині. Існування такого потворного явища, як газети органів влади, просто перекреслює першу статтю Конституції України, бо про яку «демократичну державу» можна говорити при такому явищі. Адже преса — це не просто четверта влада, яки її пишно люблять називати (після влад законодавчої, виконавчої і судової), а це перша влада держави — влада громадської думки. Але про яку таку владу можна балакати, якщо преса перебуває в руках одної з отих гілок влади, притому далеко не головної — виконавчої.


На превеликий жаль для апологетів такої преси, у світі існує і справжня преса. Я не раз бачив її власними очима і зблизька. І під час багаторазових поїздок як журналіст до Польщі, і під час невеликого стажування в складі делегації журналістів України у США в 1997 році. Тоді ми були просто ошелешені цією цивілізацією хтозна-якого століття. Але коли запитували в американців, у чому секрет цього, відповідь була в одному слові — «Свобода», і насамперед це свобода думки і слова. А проявом цього є вільні медіа. Нам сказали просту формулу: преса — це дзеркало, яке суспільство ставить перед собою і дивиться в цього. І коли зображене в дзеркалі комусь не подобається, то не дзеркало винне. Згадаймо хоча б епіграф Гоголя до знаменитої комедії «Ревізор».


Але це треба було ще понад 200 років тому батькам-засновникам США дійти до таких глибоких демократичних ідей і переконань, щоб поставити перед собою, перед суспільством таке дзеркало. Все наше стажування в Америці оберталося довкола поправки № 1 до Конституції США, прийнятої також понад два століття тому. В простому вигляді вона гласить: Конгрес США постановляє, що більше ніколи не постановлятиме нічого, що б якось регламентувало діяльність преси. А тепер порівняйте це, ухвалене понад два століття тому, з першим же більшовицьким декретом про контроль над пресою , тим, що було далі,і аж до сьогоднішніх судомних чіплянь наших органів влади за цю пресу. Їхні чіпляння цілком зрозумілі: саме за допомогою преси влада себе самовідтворює. Прославляє себе у пресі під час виборів, виграє їх, отримує контроль над пресою, а відтак знову прославляє, виграє, отримує і т.д.


І тут час відповісти автору публікації товаришу Люпину не деякі сентенції щодо стосунків влади і медіа в нашій області, медіа державних і незалежних. «Цим незалежним виданням на Чернігівщині ніхто не заважає», пише автор, про найбільш тиражні газети області «Гарт» і «Вісник Ч». І далі : ці видання «на жодну владу не нарікають». А ЧОГО ЇМ НАРІКАТИ? Про не-нарікання сказано в розрахунку, що нинішній читач сайтів погано знає не таку й давню історію тиражування цих двох поважних нині газет. То варто нагадати.


Тут доведеться згадати про газету «Сіверщина», яку в грудні 1992 року я створив разом з товаришами з Чернігівського Народного Руху і «Просвіти», як видання цих двох організацій. Все ж, я мав честь майже 13 років бути редактором цієї газети, ще й в часи її розквіту. Так от, коли в другій половині 90-х «Сіверщина», як газета недержавна, опозиційна до всіх влад, які самі себе поставили в опозицію до незалежності і демократії, стрімко набирала популярність, перевищила по передплаті 30 тисяч і мала вже другий тираж в області, майже такий як у «Деснянської правди», і могла реально обігнати цю радянську по суті газету, посткомуністична (чи просто прокомуністична) влада області захвилювалася. І ця влада, насамперед обласна Рада, робить такий хід: бере під своє крило газету «Гарт». Ця до того газета «Комсомольський гарт», орган обкому комсомолу, після саморозпуску ВЛКСМ мирно собі існувала з тиражем, що ледве перевищував 10 тисяч. І ось протягом якогось року, за дві передплатні кампанії, тираж газети зростає до 100 з лишком тисяч! Чи можна це зробити нормальним шляхом — запитання риторичне. Просто було нахрапом застосовано владою комуністичні адміністративні методи передплати з тиском на поштове відомство, бюджетні установи і бюджетників — учителів, медиків, працівників культури, чиновництво.


Звичайно, такий штучний тираж з часом суттєво зменшився, на третину чи й більше, але, як то кажуть, було звідки падати, з понад 100 тисяч, і теперішній тираж дуже й дуже солідний. І до честі редакції, в подальшому газета показала гарні здатності до менеджменту, ведення медіа-бізнесу і, наскільки відомо, давно обходиться без традиційного для газет влади доїння бюджету, тобто без дотації з обласної ради, обласного бюджету. Але погодьтеся, істини ради, що «стартовий капітал» у вигляді «накрученого» владою шаленого тиражу був більш ніж суттєвий.


Своя історія і в газети «Вісник Ч», в цю назву був перейменований свого часу «Чернігівський вісник». Первісно це була газета обласної організації Спілки журналістів України, здається, перша обласна спілчанська газета в країні. Симпатична маленька газета, з тиражем у межах 10-ти тисяч, писала здебільшого на теми журналістики, про колег і медіа. І знов таки втрутилася обласна влада, на цей раз виконавча, стурбована тим же ростом популярності «Сіверщини», тим, що у обласної ради був «Гарт», а у них нічого, крім половини «Деснянської правди», на двох з тією ж радою. І ось з`являється дивовижний гібрид — обласна організація Спілки журналістів дозволяє увійти у співзасновники газети обласній державній адміністрації. Як вам таке «дзеркало суспільства»? Не просто недержавна газета, а газета самих журналістів вручає це дзеркало владі.


Далі —більше, за приказкою про ту свиню, яку тільки пусти за стіл. За кілька років та ж обласна організація Спілки журналістів добровільно відмовляється від своєї газети, тобто, говорячи юридично, ухвалює рішення про вихід з її співзасновників. І єдиним засновником, тобто за законом — господарем газети стає обласна державна адміністрація.


Але на цьому метаморфози газети не завершилися. Кінець 2004 року, Помаранчева революція, прогнозований прихід до влади Президента Віктора Ющенка і нової команди. І вже на самому фініші року газета «Вісник Ч», чи тоді ще «Чернігівський вісник», першою в області роздержавлюється! На той момент газета мала двох співзасновників — обласну державну адміністрацію і саму редакцію у формі утвореної нею комерційної структури. І ось обладміністрація ДОБРОВІЛЬНО виходить із засновників газети, у якої відтоді стає один господар — сама редакція. Таємниці цієї оборудки особливо ніколи не афішувалися. Але цілком зрозуміло, що таке не могло відбутися був відома (та й підпису) губернатора області, а також певних чиновних структур адміністрації з їх очільниками.


Про нову роздержавлену, недержавну і незалежну газету «Вісник Ч» читачі дізналися абсолютне несподівано, і якраз читачі, передплатники газети «Чернігівський вісник». До речі, і я в тому числі, адже цю газету, серед інших, передплачувала очолювана мною редакція «Сіверщини». Звичайно, можна було порадіти за колег, коли редактор «Вісника Ч» урочисто оголосив нам, журналістам, що нарешті в області з`явилася перша незалежна газета, а точніше — перша роздержавлена. Але напрошувалося цілком резонне запитання: я і тисячі інших читачів наприкінці попереднього року передплатили юридично зовсім іншу газету, чому ми маємо отримувати цю? Це запитання я адресував обласній пошті, на що поштовики промимрили щось невиразне. Хоч ясно, що ця передплатна оборудка була неможлива без їхньої участі. Та Бог з нею, тою передплатною кампанією, в ході якої була трансформована сама газета. Але за інерцією, ця нова-стара вже приватна газета, яка теж, як і «Гарт» отримала у спадок від влади солідний «накручений» адміністративно тираж, ще чимало років , за інерцією, мала імідж «газети влади». Та має й по сьогодні. Це при тому, що, як і «Гарт», «Вісник Ч» за ці роки продемонстрував уміння виживати і процвітати на медіа-ринку. Досить сказати, що газета свого часу створила навіть своє доволі успішне дочірнє видання — тижневик «Весть».


Але правдою є й інше.Ні для кого в журналістських колах не є секретом феномен передплати цих двох газет — «Гарту» і «Вісника Ч». Зокрема, йдеться про фінансове стимулювання поштової служби, тобто, преміювання — від рядових листонош до поштового чиновництва, за гарні показники в передплаті цих газет. Звісно, це не дуже афішується. Хоч, врешті, у цьому нема і якоїсь крамоли, коли редакції, особливо великих і грошовитих газет, вкладають кошти у проведення передплатних кампаній— від організації днів передплати, лотерей для читачів і до стимулювання поштовиків.


Але так само не є великим секретом, адже те, що знають сотні людей, не втаємничиш, що в області, у поштовому відомстві існує неафішований список видань, яким надається всіляке сприяння з боку поштової служби при веденні передплати. У цьому списку кілька газет: «Деснянська правда», як видання обласної ради і адміністрації, «Гарт», хоч і наполовину, але теж видання влади, районна газета кожного району, і чомусь той же «Вісник Ч». Наголошую: йдеться про поштове відомство, обласну структуру «Укрпошти», винятково державну службу. Тепер доречно запитати в автора статті, товариша Люпина: це преференції певним газетам, отаке сприяння влади у передплаті, а значить існуванні тих чи інших газет, чи ні?


До переліченого можна б додати й газету Чернігівської міської ради «Чернігівські відомості». Тут, окрім тиску на поштову службу, включено просто вульгарний адміністративний тиск. Доходить до абсурду: доводячи плани передплати на цю газету до шкіл, лікарень, інших бюджетних установ, докочувалися до того, що змушували передплачувати цю газету подружжю вчителів однієї і тієї ж школи— протести, що ці дві газети приноситимуть в одну і ту ж родину, в одну квартиру, не допомагали. Утім, не допомагає це і самій газеті: у місті з населенням 300 тисяч чоловік газета ледве животіє з тиражем у дві—три тисячі. А відтак потребує величезних дотацій на видання, враховуючи ще й відсутність звички економити кошти, і ця дотація йде з небагатого й так бюджету міста. Тобто з кишені всіх громадян Чернігова, 99 відсотків яких не передплачують цю газету, а передплачують інші видання.


А тепер запитання до автора публікації? Що означають на практиці ось такі преференції виданням влади? Явище, яке суперечить зафіксованому Конституцією України принципу рівності можливостей всіх суб`єктів економіки, що напряму стосується і медіа-справи. Невже ж отаке сприяння одним не є перешкоджанням іншим? Усі ж медіа існують у єдиному медіа-просторі, на тих же теренах, з тою ж певною кількістю населення, потенційних читачів. І якщо одні газети буквально всунуто читачам, то як «всунутися» туди невладним газетам?


«Яким чином те заважає їм, тим незалежним виданням, утверджуватися уже нині зі своєю творчістю в суспільстві?»— пафосно запитує автор Люпина. ТЕ — це те, що описано вище. Заважає чи ні, нехай розсудять читачі.


Якщо заважає, то як же бути незалежній пресі? Автор дає таку рекомендацію, навіть не помітивши, як сам себе виставляє. Ось вона: «Треба єдине: вміти написати, аби тебе без підтримки влади та було цікаво читати людям.» Просте запитання: а чому ж газети влади не можуть обійтися без підтримки влади? Невже так погано пишуть? Втім, як пишуть і що пишуть, доведеться теж трохи нижче сказати. Бо, може, якраз через оце й не можуть обійтися без милиць влади. Зараз питання принципово в іншому: та не треба незалежним газетам преференцій від влади — ні грошових, ні адміністративних при передплаті. Досить одного — НЕ ЗАВАЖАТИ.


Коротко ще про одну річ, дуже важливу для видання газет, — рекламу. Власне, вона настільки важлива, що в тій же Польщі, основним джерелом доходів газет і є якраз комерційна реклама бізнесу. У звичайній міській чи повітовій (по нашому районній) газеті, яка має 16 або 24 чи 36 сторінок (масштаби неспівмірні з нашими) може бути з десяток сторінок платної реклами. Так от, у спотворених псевдоринкових українських реаліях і тут не як у добрих людей. Влада грубо тисне на бізнес, підприємців, вказуючи, в які саме газети давати рекламу, — звісно ж, у свої, владні. Про це також на згаданому нашому круглому столі говорилися цілком конкретні речі з районів.


Завершуючи тему «Що робиться у медіа-світі», в області зокрема, не можна не сказати і про зміст самих газет влади чи провладних видань. Спершу про найтиражніші — «Гарт» і «Вісник Ч». Мені, журналістові, не личить критикувати зміст газет своїх колег. Тим більше, що я вже відзначав велике вміння обох видань до ведення медіа-бізнесу. Скажу лише одне: з сумарних 40-а сторінок на тиждень на ці дві газети, добре, як сторінок 4, тобто 10 відсотків, віддані під гострі, проблемні матеріали, теми, які хвилюють, які наболіли сотням тисяч жителів Чернігова і області. Що ж, ці газети обрали таку лінію. Можливо, вона продиктована прагненням уникнути зайвої політизації, взагалі зайвої гостроти, якої й так у суспільстві доволі. Можливо, читач справді вимагає численних публікацій «мильних опер», на житейські, переважно родинні теми, розповідей, як «Галя Іваненко вирощує незвичайних курей», а «Микола Петренко збудував цікавий візок». Плюс, це стосується насамперед «Вісника Ч», чорнота, тобто теми насилля, плюс, це більше про «Гарт», жовтизна — байки про так званих зірок так званого вищого світу, Росії насамперед. Аргумент один — цього вимагає читач. Хоч є й зворотний зв’язок: читач починає вимагати того, що їм подає газета. Все ж шкода, що серед більш як 2-х тисяч газетних сторінок на рік так мало місця знаходиться, наприклад, для відкриття історичної правди, до чого теж покликані газети.


Втім, «Гарт» і «Вісник Ч» є солідними виданнями, які не йдуть у порівняння з убожеством районних газет. Ті вже нижче плінтуса у своєму холопстві і холуйстві. Ось переді мною одна з районних газет. У номері 5 фотографій (!) голови районної адміністрації. Причому, примітивні сюжетно і тематично: голова вручає подарунок з нагоди свята ветеранові Петренку, ветеранові Іваненку, ветеранові Василенку, голова виступає на нараді такій-то, нараді такій-то. Коли журналістам редакції сказали, що це не просто смішно, а гидко, ті обіцяли виправити ситуацію. Виправили – в одному з наступних номерів дали уже 7 фотографій районного голови. На що комуністи району, із задоволенням потираючи руки, підкусюють: «При комуністах такого не було». Що правда, то правда, до такого маразму не доходили. В чому його причина? Невже в перелякові влади за нетривкість своїх посад, а відтак у прагненні прославляти себе, нагадувати про себе, безцінних, як тільки можна.


Років 10 тому мене запросили в моїй Куликівці в районну адміністрацію на круглий стіл, присвячений роботі райгазети «Поліська правда», Я починав журналістський шлях у цій газеті, пропрацював там понад 22 роки. І заявив на тому обговоренні, що не можна ось так уже вихолощувати місцеву пресу, що навіть при СРСР вона була набагато гостріша, принаймні, постійно писала про проблеми земляків. Голова адміністрації запитав, а про які власне, проблеми писати? На що я відповів: «Ви говорите так, наче я не живу в цьому райцентрі вже десятки років». І назвав йому численні проблеми житейського характеру – від виробничих, до комунальних і торгівельних. І про жодну з них – майже нічого. Пройшло ще кілька років у незалежній демократичній державі. Зрушення є: тепер ця газета взагалі обходить будь-які проблеми. Ось щойно в райцентрі різко підняли ціну на воду і водовідведення, причому, деякі види тарифів просто дикунські. Ось знову почалися втаємничені вирізування пришляхових лісосмуг. Думаєте, про це, про те, що хвилює тисячі людей, з`явиться хоч рядок у районній газеті? Натомість фото керівників, парадні реляції, самозвіти райслужб. Лінія заплющувати очі на життєві реалії має просте пояснення: будь-яка критична публікація газети викликатиме нервову реакцію місцевої влади й осмикування: «Нє обобщать!». Чисто в тому ж комуністичному дусі. Бо, власне, й не змінилося особливо нічого, починаючи від того ж Лєніна на центральній площі селища.


Скажіть чесно, кому й нащо потрібна така преса, яка, до того ж, дотується, тобто дофінансовується також з бюджету.


…В публіцистичних матеріалах домінують дві речі: «Що відбувається?» і «Що робити?» Я багато місця приділив першому — «Що робиться?», бо, схоже, деякі очевидні речі надто важко доходять до свідомості людей, та ще й якщо вони пересмикуються і спотворюються. Тепер же скажу на вічну тему «Що робити?» Пошуком відповіді і вирішили зайнятися самі журналісти тих незалежних видань Чернігівщини, які, попри все, таки з`являються і стають на ноги в області. Говорячи високими словами, нас об`єднало прагнення творити новий, нормальний, відомий для нормальних демократичних суспільств медіа-простір.


Суттєва теза: чому саме журналістам варто братися за це? Бо існує доволі спрощена думка: буде у нас нормальне, демократичне суспільство, тоді буде і нормальна, демократична преса, справжня свобода слова. Але не менш правильне і зворотне твердження: чим швидше буде у нас нормальна преса, нормальний медіа-простір, тим швидше постане нормальне суспільство. Замкнуте коло. Десь його треба розривати, десь комусь починати. Беруться за це самі журналісти, до чого ми і закликаємо колег. Не сподіваймося на владу: теревені про «роздержавлення преси» точаться вже понад 20 років і точитимуться ще довго. Хоч юридично це вирішається елементарно: досить внести коротку поправку в Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У статті 8 Закону, яка називається «Право на заснування друкованих засобів масової інформації», достатньо в положення про те, кому надається право засновувати, тобто мати друковані органи, внести обмеження: «крім органів влади». Можна деталізувати: крім органів державної влади і місцевого самоврядування, а то більшість районок придумали собі фокус, заперечуючи, що вони «державні», а твердячи, що насправді, мовляв, «комунальні». Не в лоб, так по лобі: назвімо їх просто «видання влади», або ще краще — «органи органів», друковані органи органів влади. Отже, елементарно, але наскільки ж складна ця елементарність у посттоталітарному суспільстві.


Не дуже покладаймося і на національно-демократичні сили. Вони за 20 з лишком років показали свою нездатність і нездарність багато в чому, зокрема в царині демократичності, єдності, а також у царині мас-медіа. Показали нездатність створити потужні і всеукраїнські, і місцеві медіа.


На жаль, не дуже доводиться покладатися і на самих громадян, і це найсумніше, що наш народ влаштовує такий стан мас-медіа.


Отож, слово за самими журналістами. І тут мушу розчарувати автора, товариша Люпину і тих, хто стоїть за ними. А стоять перелякані апологети подальшого закріпачення медіа, принаймні, не розкріпачення, і фраза в тексті «Безумовно, влада має позбутись співзасновництва у друкованих ЗМІта на телевізії» нехай нікого не вводить у оману. Так от, незалежні медіа на Чернігівщині таки з`являються і деякі вже міцно стали на ноги. Так що цим просто спростовується грубе, вульгарне твердження автора «Вони ще, образно кажучи, не говорять, а лиш обслинено белькочуть». Говорять, як би це кого не тіпало.


Коротко про семінар, наш круглий стіл. В ньому взяли участь представники семи районів, рахуючи з обласним центром: Мена, Новгород-Сіверський, Бахмач, Корюківка, Сосниця, Ніжин, Чернігів. Цікаво, що були представлені одразу три Інтернет-газети, чи сайти. Це, насамперед, лідер Інтернет-простору Чернігівщини «Високий Вал», чиє лідерство безсумнівно підтверджене четвертий рік поспіль визнанням сайту кращим в області. Це той же «Північний вектор». Він лише торік створений при Чернігівському культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо», але вже міцно став на ноги. Це «Уездные новости» з Ніжина. І ніхто не відчув жодної конфронтації між Інтернетом і газетами, про що нині надто багато просторікують. В нормальному суспільстві ці види інформації нормально співіснують. Приклад у тих же США і Польщі, де Інтернету в рази більше, ніж у нас, але де преса, особливо місцева, розвинута набагато вище нашої.


Щодо незалежних газет, то тут безумовним лідером є «Час» з Сосниці. Це чудовий досвід створення газет, перша на Чернігівщині районна газета, яка «задавила» в конкуренції офіційну владну райгазету, тобто обігнала її, відсунула на другий план. Це що — «обслинене белькотіння», товаришу Люпина? Цю газету створили дві героїчні, без перебільшення, молоді жінки, фанати незалежної преси: редакторка Олена Ясинська і кореспондент Світлана Душик. Ці молоді журналістки працювали в тій же Сосницькій районці, але восени 2004 року пішли з неї саме з політичних мотивів — не могли далі терпіти такої сваволі влади стосовно преси, що особливо загострилася в президентську виборчу кампанію. Рік з лишком дівчата готували видання власної газети. Нарешті весною 2006 року вона вийшла у світ, вже буквально за кілька тижнів пішла по передплаті. Мужнє рішення, враховуючи, що треба було впрягатися в щотижневий випуск. Далі були перші найтяжчі роки, коли редакцією слугувала квартира матері одної дівчат, коли доводилося гасати районом на велосипеді ( у Олени їх украли аж два), «розкручуючи» газету. (Для порівняння: кожна задрипана райгазета з тиражем у півтори—дві тисячі має власний автомобіль). На цю нову газету працювали численні добровольці , які постачали матеріали, продавали газету в Сосниці і селах. Пригадую також, як Олена або Світлана тягли на своїх тендітних плечах пачки газет з видавництва у Чернігові на маршрутку або попутку. З яким інтересом вони приїздили на організовувані нашою редакцією «Сіверщина» українсько-польські семінари журналістів у Чернігові. Коротше, нині це справжня районна газета, за 7 років вийшло 360 номерів, без жодного(!) зриву виходу тижневика. Газета має тираж понад 3 тисячі передплатників у цьому невеликому районі (його мають далеко не всі владні районки), платну рекламу. Газета давно стала самоокупною, навіть дає певний прибуток, що дозволило купити пів-будинку для редакції — всього дві кімнати, але цього для міні-редакції з її ощадливістю вистачає. Врешті, газета дає доход, який дозволяє журналісткам мати з цього власну зарплату.


Розповідаю про це, бо щось таки ж чекає районну пресу. Вона потрібна людям, як найближча до них, але не в такому, звичайно, вигляді. Трансформації неминучі. Той же Олександр Назаренко, редактор Менської районної газети «Наше слово», ще й голова Асоціації місцевої преси Чернігівщини (в неї входять в основному ті ж владні райгазети), нещодавно заявив, що треба якнайшвидше роздержавлювати місцеву пресу і що його газета, він сам до цього давно готові. Ще б пак. Це найуспішніша районна газета області з тиражем у 8—9 тисяч, що наближається до тиражу тої ж обласної «Деснянської правди» і перевищує тираж деяких обласних газет. До речі, «розкручувати» Менську районку почав ще попередній редактор, нині редактор «Вісника Ч» Сергій Народенко, дуже успішний медіа-менеджер. Є й ще райгазети, які готові стати незалежними і виживуть на медіа-ринку. Якісь з газет чекає об`єднання кількох в одну чи, може, й зникнення. Якісь видання виживуть завдяки влиттю в них приватного капіталу, і добре було б, аби спонсори таких газет не «підминали» їх під себе, а просто підтримали пресу, особливо якщо це газета земляків. Словом, переміни йдуть, хто б як на це не сичав. І не варто обпльовувати газети лише за те, що вони нові. Все колись було новим. І та ж «Деснянська правда», яка стоїть за сайтом «Хвиля Десни», була новою колись, після Жовтневої революції, від якої вірніше було б вести свій родовід, а не доточувати його на півстоліття, вигадавши свого часу байку, що ця газета походить від губернської газети Чернігова ще аж ХІХ століття. Чому тоді б не від «Повчання» Володимира Мономаха, який теж княжив на Чернігівщині?


В тій же Мені створили свою газету кілька молодих під-приємців. Це «Менщина», офіційним засновником якої є Сергій Лавський, один з організаторів нашого семінару. Ми все допитувалися у Сергія, як це вони одважилися створити газету в районі, де державна районка має перше місце в області по тиражу? Нічого, одважилися, і співіснують уже дві газети. «Менщина» одразу теж пішла на тижневий випуск і передплату, має вже понад 800 передплатників, прямує до тисячі, наздоганяючи деякі державні районки. Є й платна реклама, практично вийшли на самоокупність, і це в перший рік видання газети.


Славне місто Новгород-Сіверський. Тут торік створив власну газету «Правий берег Десни» Борис Домоцький. Відома і авторитетна в районі людина: член Народного Руху з перших, просвітянин, учитель, краєзнавець, автор краєзнавчих книжок і численних публікацій про історію, природу рідного району, депутат районної ради. Від квітня минулого року Борис Степанович видав уже 14 номерів своєї газети. В ній 12 сторінок, численні публікації про сьогоднішні проблеми міста і району, історичні розвідки. Цікава, насичена інформацією газета, яку не порівняти з убогими владними районками. Цікаво, що Борис Домоцький якось недавно розмовляв на газетні теми з головою районної адміністрації, котрий зізнався, що йому вже давно набридло няньчитися з районною газетою. То Домоцький запропонував голові , як мінімум, перестати няньчитися з цією газетою, — опікувати її, і, як максимум, роздержавити її — першими в області чи й Україні. А дійсно, для цього ж не потрібно навіть чекати якихось рішень всеукраїнської влади, досить простого рішення районної ради і райадміністрації — про вихід зі співзасновників газети.


Учасником семінару був і син Бориса Домоцького, Денис. У Чернігові він працює вчителем історії в одній з шкіл. У жовтні 2012 року молодий педагог Денис Домоцький замахнувся на видання власної газети, точніше газети своєї школи. Ось вона, газета «Інший погляд», звичайного формату А3, поки що на чотирьох сторінках. Але справді свіжий погляд молоді на сьогодення.


У Бахмачі вже 7 років виходить незалежна районна газета «Порадник». За жанром це рекламна газета, і можна лише дивуватися, як у звичайному райцентрі вдається її видавати, тобто шукати платну рекламу. Але знов таки, це справжня газета, щотижнева (вийшло на момент семінару вже 375 номерів), з передплатою і продажем у роздріб. Формат поки що зменшений, А4, але 16 таких сторінок дорівнюють восьми звичайним. Формат продиктований тим, що газета друкується не в друкарні, а на різографі, бо так дешевше, а незалежні газети мають рахувати кожну копійку. Утім, видавець газети Олег Рубан, він же і приватний підприємець, який спершу своїми коштами фінансував появу і становлення газети (ось як ще вони виникають), вийшовши на самоокупність, планує невдовзі збільшити формат, а також друкувати, окрім реклами, звичайні інформаційні матеріали. Вони й зараз є в газеті, а ще чимало публікацій з історії краю, чому варто б повчитися і владним газетам, якщо, звісно, владі потрібна наша історія.


Маю сказати кілька слів і про свою газету «Світ-інфо», яку торік почав видавати в Чернігові. Це вже третя газета, яку починав: до того були «Сіверщина», потім її дочірнє видання «Біла хата». І от, маючи 40 років газетного стажу, захотілося, після «роботи у наймах», і в районці, і у газеті громадської організації, спробувати видавати власну газету. За рік з чимось видав 19 номерів, у більшості на 12-ти і 16-ти сторінках. На щотижневий випуск поки що перейти важко, а відтак і на передплату. Це непросто, бо кошти в газету вкладаю зі своєї пенсії та зарплати в газеті в Києві, а також шукаю допомоги у добрих людей, які готові підтримати незалежну пресу. Причому, без будь-яких їхніх умов до видання, змісту газети — це основна моя умова. Звичайно, газета лише стає на ноги, але це не дає права ображати таку пресу. Мені ж видання своєї газети є дуже цікавим.


Ось так я пояснив, що є в нашому медіа-просторі, що спонукає журналістів спробувати його хоч трохи поліпшити, а цим самим, повторю, поліпшити й наше суспільство, наше життя. Коротко розповів про нову пресу, яку простіше всього обкаркати на сайті, замість спробувати її зрозуміти. Давайте спробуємо порозумітися. Ми маємо намір продовжувати спілкування, запрошуємо до таких семінарів, круглих столів журналістів з інших видань. Особливо хотілося б поспілкуватися з колегами з місцевих газет — видань влади.


Обговоримо в нашій області. Бо чомусь автора публікації на «ХД» покоробило саме те, що інформацію про наш семінар розмістила столична «Телекритика». Та ця інформація була вміщена на всіх провідних Інтернет-сайтах області, таких як «Високий Вал», «Північний вектор», «Чернігівський монітор». А тут така реакція. Невже вона викликана вказівкою обласної влади, яка розхвилювалася, що саме на Чернігівщині журналісти беруться за створення власної преси, що тут наївні люди всерйоз вирішили підтримати процес роздержавлення преси, між іншим, недавно задекларований Президентом Януковичем. Але нехай наші владці не хвилюються, цей процес іде вже по всій Україні.


…На сайті «Хвиля Десни» я прочитав коментарі до публікації Аврори Люпина (чи Люпини). До речі, хоч сам автор говорить про себе, як про особу жіночої статі, але, судячи зі стилістики, це цілком можливо й чоловік. Так от, є й дуже недружні коментарі до незалежної преси. Добре було б, якби їх автори читали й інші сайти, на яких я спробую розмістити цей матеріал, і вони б прочитали і цей текст. Але я про інше. Один з коментаторів просить автора «Люпину» (чи «Люпина») назвати себе, «відкрити личико». Це фраза з популярного фільму «Біле сонце пустелі». На це автор нагадує, що саме сталося з кіноперсонажем, котрий говорив цю фразу: як пам`ятаємо, Петруху заколов Абдулла. Так от, хочеться заспокоїти автора: йому ніщо таке не загрожує. Все буде добре. Процес іде, незалежно від нас, полемістів. Звичайно, апологетам холопсько-холуйської преси хотілося б його хоч трохи пригальмувати, бо їм в означеному статусі жити звичніше. Але що вдієш, коли цей процес іде, і вільне слово наближає суспільство до вільного життя.


Петро Антоненко, «Світ-інфо»

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове