4 листопада в Україні – друге свято залізничників, перше – День залізничних профспілок - відсвяткували традиційно першої неділі серпня. І правильно, що багато свят – залізничників також чимало, це чи не єдина галузь у нас на сьогодні, де можна говорити бодай про якусь стабільність. Залізниця - головна транспортна артерія країни, її сталеві магістралі ніби уособлюють міцність самої держави. І хочеться вірити, що наша вузлова станція також набере колишніх обертів, знову прийматиме і відправлятиме стільки вантажів та пасажирів, як в часи свого розквіту, в ті часи, про які веду розмову з ветераном залізниці, Почесним залізничником Петром Андрійовичем Лук’яницею. Завітала до шанованої в Бахмачі людини напередодні свята.

- Так, - говорить Петро Андрійович, - робота нашої контейнерної площадки на Київській, що ми тоді започаткували,  досягла рівня мережі доріг, виробництво розкрутилось, беремо участь у змаганнях,  посилають ділитися досвідом в Нахічевань, Москву, Мінськ, Ярославль тощо. Контейнерні перевезення були тоді у розквіті, адже це було економічно вигідно.

Прошу мого співрозмовника розповісти коротко про свій життєвий путь.

- Наша хата стоїть на городі моїх батьків, тут я народився і прожив до самої війни. Із залізницею було пов’язане все наше життя. Батько мій з бідної безземельної сім’ї, працював на вокзалі. У 1943 мене, у неповні 18 років призивають в армію: довезли нас тільки до Києва, а потім відправляють одразу на Схід. Служив в 25-ій армії 47 курсантської бригади, в танкових військах.

Цікавою була розповідь про ту, майже невідому війну, не для газетної статті, але про деякі цікаві моменти не можу не сказати. Ну хоча б про її початок: о першій ночі вже перейшли кордон, а об’явили війну з Японією офіційно лише о 4-ій. Або ж такий курйоз: харчування в армії спочатку було майже підніжним, і коли вийшли на річку Янцзи, то армія майже лежала - скосила страшна дизентерія, тоді одразу союзні  „Дугласи” почали скидати продукти. Довелося охороняти, у складі спеціального дивізіону, і полонених до їхнього відправлення: обіцяли-то повернути на Батьківщину, в Японію, а відправили у Росію, на роботи.

„Тобто обдурили наші, виходить, порушили домовленість?”  - питаю.

- Звичайно, - продовжує Петро Андрійович, - а армія сильна була, якби не капітуляція, хтозна чим би скінчилася та війна.  Ми були тимчасовою охороною, потім передали їх військам НКВС.

Було і поранення, госпіталь, потім знов служба. До 1955 року служив ще  на Сході  мій співрозмовник, там же зустрів і свою долю. Валентина його теж українка, хоча народилася там, в Уссурійську. Ще дід її пересилився сюди, говорили в родині рідною мовою. І ось вони повернулися додому. Від хати залишилось лише згарище, жили в маленькій хижці, будувались, працювали. І так, з одним записом у трудовій книжці він пропрацював на залізниці 42 роки. Почесним залізничником став першим на вузлі – у 1974 році, роком раніше нагороджений орденом Червоного Трудового прапора.

Людина небайдужа, Петро Андрійович не обмежувався трудовими заслугами, неспокійна, бентежна совість вимагала від нього не мовчати, коли бачив несправедливість, порушення прав людини труда. Голова комісії з контролю за діяльністю адміністрації вузла, інспектор вузлового, міського, районного народного контролю, депутат районної, міської ради не одного скликання – це далеко не повний перелік його повноважень. На клопотання Петра Андрійовича з колегами робилося багато для рідного міста.

 

Ніколи не бачила Петра Андрійовича у сяйві нагород (заслужених!), не любить хвалитися,  напевне, я була однією з небагатьох, кому ветеран дістав із шафи піджак з колодками, на моє прохання. Їх 25 з одного боку - орденів, а на іншій – знаки відмінності: гвардійський, відмінний танкіст, відмінник армії, тут і значки позаштатного кореспондента „Гудка”, „Правди України”, „Робочого слова”. Ніколи не був байдужою людиною, вже на пенсії, у роки розбудови нашої незалежності, активно працює в ветеранській організації міста, чули бахмачани його емоційні виступи на сесіях, сходах громадян, знають по корисних справах. Щоправда, він їх не афішував, але ж ветерани з їхньої міської організації знають, що газифікація Північної частини міста – його заслуга, особистих запитів у вищі інстанції. Це лише один приклад, про який мені розповідали.
Та найголовнішим в своєму житті він вважає інше: „Я своє життя високо, з гідністю проніс звання робочого. Дуже болісно бачити, як зараз розірваний зв’язок поколінь. Шкода нашої молоді, талановитої, розумної, котрій ніде прикласти свої сили, котру одурманюють. Найбільше мені хочеться бачити щасливими їх, вони наша надія, вони будуть кращі нас, я це бачу і в це вірю”.