Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Дванадцять миттєвостей життя
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наші свята
- Опубліковано: П'ятниця, 18 листопада 2011, 18:52
20 листопада – День працівників сільського господарства.
Сільським трударям присвячується
Сільським трударям присвячується
1
Сонце, по-осінньому ласкаве, сотає тихі пасма бабиного літа та й на бабусині Марійчині літа. На сиву голівоньку поміж пишних руж, красуль і райських птахів, що пурхають в цьому дивному саду. То Марія Юхимівна винесла пересушити свої рушники. Де кожна ниточка ніби не з куколки-лялечки соталася, а з самісінького серця. Що стільки бачило-перебачило на своєму 82-річному віку.
2
А найперше, що її оченята закарбували, – величезні й величаві крила вітрякові. І тато весь в борошні, схожий на якогось казкового доброго духа, бере її, первістка, на дужі й веселі руки й зводить чи не до самі-сінького сонця, що променить крізь хмаровиння сліпучими, мов щойно витесаними з небесного ясення, крильми.
- А проти вітру цього страшного попелу не кинеш! – прорік дід Никифор. - Доведеться нести заяву до колгоспу. Бо відберуть. Та, не дай Бог, ще на Соловки зашлють, як ото Варчаків заслали.
Отак курінська родина Жолобків і вижила в отой страшний людомор тридцять третього.
Хоч дід Никифір був навдивовижу скупий. Мабуть, як і всі українські діди. Саме через це матуся й не хотіла з Марійкою та Софійкою на руках іти до свекра в хату. Але коли заходили до хати прохачі, опухлі й сині, відвертався, як вона віддавала може й останню паляницю відвійок отим стражденникам.
3
Хоч тато був нівроку, але Марійка, може, тому що голодні роки гнітили, - низенька, худенька …шестиліток. Ось лишень гралася в ляльки, Софієчку бавила і – немає. Збігалась мати. Сюди – туди. Уже й голосити стала. Аж сусіда, церковний дзвонар, проказав : у школу з перелітками пішла. І сіла не де-небудь, а спереду.
- І я, - каже, - мамо, буду вчителькою, як виросту.
Ну хіба ж на такого неслуха рука підніметься відшмагати кропивою?
4
Віялка здоровезна, бокаста. Тік аж дзвенить від веселого жіночого сміху на Марійчині намагання замінити маму. Та побігла малого Івана годувати. То дівчину взяли й підставили на ящика. І заробила вона, одинадцятиліток, перший свій лантух хліба. Аж заплакала нишком від щастя, в долоні золото те взявши.
5
Німецькі бомбардувальники хижими козирами захрестили наше беззахисне світанкове небо. І здригалася вся земля. І зойкали люди. І змахували скупі сльози чоловіки, що перенесли всю тягість двадцятих радісно-гірких років – затівалось на державу від Сяну до Дону, а …
Городок – ця древня пуповина Куренів – одним крилом прилягав аж до Київської. А там - цистерни з пальним, евакуйований Київ. І пекло. Ускочила Марійка з малим Іваном на руках у копанку глибочезну, вербами затінену. Ледве добрі люди врятували.
Марія Юхимівна Бойко
6
Тата взяли на Петра. Погладив по голівці Марійку. Взяв на руки Софійку. Обкупав слізьми Івана, Галю, Василя. „Ждіть мене, мої ластів’ята”. Та й пішов у безвість.
7
- Матка! Яйка! Млеко! – і в хаті від чужої мови стало враз осоружно й тісно. А дітлахи навкруг матері. Поглипали вони очима, поглипали та й пішли. „Кіндерр, охо-хо, кіндер!” А яке слово казали на дітлашню італійці, що стояли в дворі школи, вже й забулося. Тільки добре запам’ятався Марійці смак масла на чорному з тмином хлібі, яким щедрили малечу веселі солдати. І особливо болючим той смак був у 47-му.
8
Яке там педучилище! Сапа в руки і – поряд матінки. І так Марії робота була за виграшки, що незабаром на неї подружки почали рівнятися. І стала Марія Юхимівна в шістнадцять ланковою. Та ще й передовою у колгоспі Петровського. 631 центнер солодких коренів з гектара.
„Гей, круторогі! Гей!” - та не одна пара воликів, а п’ять. Марія попереду. А за нею Мотроні, Борщ та Гарасименко, Малашка Ільченко, Одарка Прасол. Як вигладять ту нивку, як за-квітчають піснею, навіть Лисавета Згонник так не виоре своїм „Універсалом”.
- То, а чого б не послати оцю нашу голосисту Марію від колгоспу в Москву на оте ВеДеЕнГа? – раптом запропонував дуже авторитетний член правління, фронтовик, комірник Тимофій Григорович Божок.
Марія аж злякалася тих слів. Аж поменшала, пригнувшись. Чи справді в районі більше 631 центнера буряків ні в кого немає? Справді.
9
За тиждень вона вимережила собі вишиванку. Ходили вони по отих величезних павільйонах, ходили, аж голова макітрилася від побаченого. І всі 58 чоловік передові, і всі з Бахмаччини. А тоді з головним агрономом управління сільського господарства Йосипом Карповичем Тузом їх у Великий театр запросили. Йшла Марія поміж рядами чорних крісел, а калина на її вишиванці сміялася, співала відчайдушно і радісно у вічі рафінованій московській публіці. І чи то від хвилювання, незвичності, незручності – стільки то очей на неї торопіють, що воно за дивовижа? – й вистави не бачила.
10
- Ой господи, дівчатонька, на мороз же заходиться! Пропадуть, пропадуть же наші бурячки.
- Та куди ж тобі Маріє, - врозумляли її тіточки, - хай вони, ті бурячки, западуться. Ти ж он як гора.
Вона ж вхопила вили- кирполой і ну швиргати корені на машину. А ранком її і взяло на перейми. Чоловік на руки - дебелий був, козацького роду- і в лікарню в Даньківку, благо, через колію була.
І вловила вона свою Надіїчку, крикливе й неспокійне дитятко.
11
А через 6 років дитя, як колись і сама Марія малою, зникло з двору. То мати вже знала цю стежку: Надієчку свою так і знайшла в школі. Учителька влаштувала шестилітці справжній екзамен перед первачками – букваря читати. І де воно навчилося?
- Матусю! – пригорнулася вдома, - а я буду вчителькою.
Затенькало серце, згіркнувши від мрії нездійсненної.
І таке ж уперте: школу – на відмінно, інститут – теж. Зараз - краща серед викладачів рідної мови в Полтаві.
12
Марія Юхимівна живе з сином Володимиром та онуком Володею якраз над бережком, колись, пам’ятає, повноводого рукава Борзенки, у чепурному дворику, всуціль захряслому виноградом.
Хвалиться онук:”А мені вже тато сьогодні трактора давав. Така рівнесенька борозна вийшла, - гордиться”. Дід був механізатором. Батько весь вік не розлучається з полем. І ось тепер й малий – восьмикласник Володька свою борозну, змужнівши, прокладе.
Бабине літо сотається. І зовсім непомітне воно на сивині звичайної української жінки, якій в будь-якій би державі поставили пам’ятник.
І.Просяник, с. Курінь
Детальніше...