Один мій знайомий, якого шаную як професіонала і ентузіаста у своїй галузі, дивує своїми літературними уподобаннями – подобається йому О. Бузина. Мене не переконав, але знаю, що користується популярністю у певної частини читаючої публіки ця бузина, тож гадаю, що блискуча стаття справжнього, на відміну від нього, літератора, буде цікава нашому поміркованому читачеві, який вміє відділяти зерна від полови.

 

 

Із подивом і прикрістю довідався з «Кримської світлиці» про те, що духовний мікроклімат Криму потерпає не тільки від місцевих українофобів, а й від скверни, привнесеної з Києва у вигляді опусів О. Бузини. Тут цей молодик, який колись зажив сезонної геростратової слави як затруювач цілющих джерел, сьогодні надійно забутий, як із огляду на його професійну непридатність, так і на явні симптоми звиродніння.

Кепські, либонь, справи у крамарів із «Крымской правды», якщо вони не гребують залежаним та ще й з ґанджем крамом! Вбачаю в тім один обнадійливий нюанс. В україноненависників здають нерви. Вони переступають межу, за якою втрачається будь-який здоровий глузд. Замислюючись над природою відступництва, я свого часу написав статтю, яку й пропоную вашій увазі. Стаття давня, але, гадаю, не застаріла. Можливо, вона допоможе читачам глибше з’ясувати ще й суто літературні витоки графоманської словотечі у оного Бузини.

Бомжі від літератури, обпльовувачі й оббріхувачі - минущі, Шевченко - вічний. Із вершини свого 190-річчя (нагадуємо, стаття давня, зараз уже – 198-річчя. -ред.) він дивиться на них як на мурах, що марно силкуються розхитати підніжжя зведеної ним духовної піраміди.

Класиків не читають. Класиків не купують. Класики підупали в ціні. Ні, не тільки українські. Багатотомники Бальзака чи Золя можна придбати з розрахунку менше гривні за том. Мізер порівняно з цінами на ходовий товар: еротику, містику, кримінальні трактати, словники тощо. Поезія - вселенська сирота. Віршів сьогодні більше пишуть, ніж читають. Тінь Смердякова накрила поетичну ойкумену.

Класики усамітнилися на полицях книгарень і бібліотек. Навіть колишні антагоністи Тургенєв і Достоєвський, Драгоманов і Нечуй-Левицький, Бунін і Горький забули про порахунки і думають про своє. А може, це не час відвернувся від них, а вони від часу? Часу запущеного людського серця.

 

Слово серце належить до найуживаніших лексем Святого Письма. У цьому переконує праця сина священика з колишньої Полтавської губернії Памфіла Юркевича - українця, який стояв біля витоків російської оригінальної філософії. Учителя знаменитого В.Соловйова. Праця називається «Серце і його значення у духовному житті людини». Назва старосвітська, але те, що за нею, бентежить і досі.

 

Отже, Юркевич: навіть досконале мислення не вичерпує всієї досконалості людського духу. Серце і тільки воно - осереддя душевного і духовного життя. Світло знання має передусім торкнутися серця. Лише тоді істина стане внутрішнім благом, нашим скарбом. І лише за цей скарб-істину людина спроможна підняти себе на боротьбу. Авжеж із людьми й обставинами. Світ відкривається у всій красі тільки глибокому серцю. Думки, слова і справи народжуються не із загальної родової сутності душі, а з приватно розвиненого, своєрідно відокремленого душевного життя. Саме тому вони й складають нашу особисту заслугу або ж нашу особисту вину. Вину неподільну. Джерело гармонії між знаннями і вірою - серце.

Це сучасно. Саме в шуканнях гармонії ми й набиваємо гулі, натикаючись, як сліпці, на гострі кути вибитого з колії життя. Тому й питання особистої вини чи заслуги - не риторичні питання.

Класикам незатишно у повітрі криміналізованої епохи. Епохи субкультури. Епохи занедбаного серця. Класика потребує неметушливого спілкування. Її мовчазна присутність провокує різномастих блюзнірів, невігласів, мартоплясів. Сьогодні нікого нічим не здивуєш. Навіть убивством. Навіть амовним. Життя знецінилося. Моральні імперативи збаналізувалися.

Б’ють і по класиках. Бо в який ще спосіб може вивищитися блюзнір? Ось і стріляє: «Ночью ему пришли в голову гениальные стихи: «Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть». От этого Шевченко даже проснулся и вскочил на постели. «Ностальгия», - промелькнуло в голове. На соседней койке храпел фельдфебель Вишняк и яростно портил воздух лучший ротный запевала Шмелев из-под Тамбова».

Цитувати це бридко, але вкрай необхідно. Аби читач зміг подивуватися з розвиненого нюху автора. Творця шедевра «Один день Тараса Григорьевича». З поясненням для неофітів: «По следам Хармса» («Киевские ведомости», 18.01 1997).

Необізнаним прізвище Хармса мало що говорить. Обізнаним - навпаки. Так чи інакше - не на користь Д. Бузини, себто автора. Хармс не тільки балансував на перилах балкону. Зображав муху у стані медитації. Танцював чечітку. Він писав ще й блискучі вірші. Переважно для дітей. Вигадливу дитячу прозу. Малював тощо. Його спадщина мічена знаком таланту ексцентрика, для якого межа між мистецтвом і життям вельми умовна. Хармс, як і інші оберіути - Заболоцький, Ввєдєнський, Олєйников, досконало володів хистом містифікації і не опускався до примітиву блюзнірства.

Бузина не пішов слідами Хармса. Пішов слідами Хама. Невдячного сина Ноя. Хамство - модифікація запущеного серця.

Ознака таланту - відчуття такту й міри у контексті епохи. У д. Бузини цілковито відсутнє те й інше. Це невигадливо і бездарно. Тому, за професійною непридатністю, не надається до серйозного розгляду. І цікаве лише як синдром запущеного серця. Серця інфантильного, яке не засвоїло правила поведінки у шляхетному товаристві.

Таке ж враження справляє і його, Бузини, спроба огляду української історичної прози. У тих же «Киевских ведомостях», на тій же сторінці, того ж числа. Найгірший зразок аматорства: поверхова обізнаність з матеріалом (біг пес через овес) компенсується зухвалістю смертних вироків дилетанта з провалами у найдрімучіший антиісторизм. Утім, знань для немудрого діла - писання дьогтем, не вимагається. І мазило маже. Чорним по болючому. Делікатному. Запущене серце не уявляє, щоб український романіст «сотворил что-нибудь о войне Белой й Алой роз». А. М. Дрюона чи Т. Уайдлера, як авторів творів з історії України, він, Бузина, уявити може? Виказуючи літа молодечі, посилається наш пересмішник, як на позитив, на «в пику написанное «Житие гаремное» Юрия Винничука, где Роксолана если уж и героиня, то сексуальных подвигов». Згадується у цьому зв’язку забавний епізод, коли обмежено відома пані Вітренко загнала у «п’ятий кут» самого заганяйла В. Піховшека: «Слава... у Вас... з цим самим все гаразд?»

У пам’ятку відповідь О. Солженіцина на «Прогулки с Пушкиным» А. Синявського. «Бойкий оценщик», «Червогрыз» - найделікатніші з його дефініцій. Це була пряма реакція на спробу десакралізації родового. На потоптування з далекосяжним прицілом. Певна річ, між Синявським та Бузиною відстань незмірно більша, ніж між бузиною на городі і дядьком у Києві. Йдеться про тенденцію.

Запущене серце примножує хаос і тим шкідливе. Запущене серце - носій інфекції. «Духовний» харч, виготовлений Бузиною, небезпечний: кулінар не миє рук. Інша річ, бузина натуральна, чорна. Як засіб від геморою й запорів.

Кепська погода у наших пенатах. Утім, вона, погода, не якась там виняткова. В епоху запущеного серця агонізував у Дегтярівській богадільні на Лук’янівці той, кого Франко називав великим артистом зору, всеобіймаючим оком України - Нечуй-Левицький. Помирав від саркоми у Боярці всіма забутий автор славнозвісної «Вечірньої пісні» В. Самійленко. Соромливо прикриваючись газетою, жував на київському ринку помідор, що дала якась жаліслива селянка, голодний академік А. Кримський. Знаменитий орієнталіст, знавець 60 мов.
Епоха запустіння тим і страшна, що поневажує найдостойні-ших. Що забувається аксіоматичне: «Не рубай гілки, на якій сидиш», «Не плюй у колодязь, з якого п’єш».

Плює нетямущий знову. У той же невигадливий спосіб. На рідкість бездарно. Плює проти вітру.

Класиків не читають? Сміється Тарас Григорович. Киває молодим-незнайомим: - А ви навідайтесь у третьому тисячолітті. Небузинової пори...