Багата бахмацька земля на таланти. Не одного відомого медика, вченого, ху-дожника, письмен-ника, майстра інших справ виростила. Хтось правильно помітив: „Талант в усьому потрібен, навіть і цвяха забити...” Це тема окрема і дуже цікава, між іншим. Та сьогодні наша роз-повідь про майстра слова.

Допоможуть у  цьому  учні   Бахмацької   школи №4 зі своєю вчителькою Тетяною Петрівною Іванько. Саме там, у стінах найстарішої школи міста, створили клас-музей свого випускника – письменника Віктора Вовка. Днями мені пощастило побувати на літературному святі, приуроченому річниці його народження. 

 

У грудні 1937-го -„тридцять проклятий рік”, як скаже згодом поет, з’явився він на світ у Бахмачі. Батько Іван забрав сім’ю на місце служби в Білосток (Польща), а в червні 41-го війна забрала його життя – молодого офіцера-прикордонника. І мати Марія з маленьким сином відчайдушно вибиралася з оточення і таки дісталася рідного Бахмача. Закінчилась війна, хлопчик пішов до школи. Школа №48 - залізнична. Важке повоєнне дитинство. Студентські роки у напівголодні п’ятдесяті: навчаючись на музично-філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту, кожне літо працював, щоб допомогти родині. І тому й молодша сестра Раїса зараз згадує: „Рідко його бачила. Але як приїздив, пам’ятаю, і взимку на вулиці вмивався, снігом розтирався – міцний був і веселий...”

У студентські роки він був одним із найкращих спортсменів-акробатів Ніжина.  І однокурсниця Ірина пригадує, що Віктор любив спорт, тому, напевно, після інституту мовник і музикант працював учителем фізкультури. Про це є навіть оповідання відомого українського письменника Євгена Гуцала. Вони з Віктором були друзями в інституті. І вже тоді, студентами, робили перші проби пера. Але ніколи тим не пишалися перед товаришами, скромні й талановиті обидва. І якщо Євген віддався сповна літературі, Віктор, за словами С.Реп’яха, „просто трохи пописував, переключивши увагу на спорт і музику. Так тривало майже сорок років”. Свій запізнілий прихід у літературу сам Вовк-гуморист пояснив з легкою іронією: „Майже перед кожним із нас в юності постає спокуса стати поетом. Та, як бачимо, в основній масі своїй люди наділені почуттям здорового глузду”. (Гарні слова – аби кожен, хто вважає себе „поетом”, теж думав так, то наскільки б менше було графоманів...) Учителював Віктор Іванович на Чернігівщині, потім – на Одещині, куди поїхав уже з сім’єю. Там же, у Комінтернівському районі, працював у відділі освіти. Уже на пенсії – ще й у художній майстерні. Так, наділений був талантами. І хором керував у свій час, і пісні писав. Слово ж завжди було поряд – звертався до нього у хвилини радості й печалі. Здебільшого – це лірика. А от мені більш до вподоби його іронічна проза.  Недаремно ж автор став  лауреатом премії ім.С.Олійника, класика української гумористики. Ось вчитайтесь у мініатюри збірки „ Коли не всі вдома” (випуску 1997 року, а що змінилось?!):

- Спочатку ми їх обирали, затим вони нас оббирали.

- Чому ті, хто здобуває владу над людьми, втрачають її над собою?

- В боротьбі за існування одні набивають гулі, інші – кишені.

- Слід навчитися мужньо сприймати черговий вияв турботи уряду про наш добробут. Як неминуче стихійне лихо. (Не в брову, а в око! Один знайомий говорив недавно: ”Як тільки Азаров про щось „потурбується” по телебаченню, так наступного дня те щось й дорожчає”).

- Ми не можемо чекати милості від народу. Взяти їх у нього – наше завдання.

- У вірі народ наш вихований: „Любіть ворогів ваших”, - сказано в Євангелії – і любимо; „моліться за них” - і молимось...

 А які чудові дитячі усмішки в ній!

Батько з сином біля вольєра з мавпами.
- Тату, а правда, що ми походимо від мавпи?
- Правда, синку.
- То їх ЗА ЦЕ тепер тримають в клітках?

- Мені тато з мамою купили сестричку.
- А мій тато - безробітний...

„Коли не всі вдома” - не єдина збірка гумористично-іронічних мініатюр, була ще „Упасти з печі”, була ціла низка ліричних збірок.

„Несу в долонях серце своє.

Світліше вам, люди?”- ці слова поета можна назвати лейтмотивом його  творчості.

 А ще - активної  громадської  роботи: Віктор Іванович –патріот не на словах – був заступником голови районного осередку Народного Руху України, Почесна грамота „за великий внесок у розбудову Української Державності”, підписана Б.Тарасюком, зберігається в шкільному музеї.

Рік тому створений цей музей. Крім речей, подарованих сестрою, дружиною,  друзями,  є й такі, що залишив на пам’ять сам автор. „Рідній школі”, - підписав  під час зустрічі з учнями та вчителями 2001 року.

Не судилося нашому землякові довголіття: 2007 року перестало битися неспокійне серце Віктора Івановича Вовка – поета, прозаїка, публіциста, члена Національної спілки письменників.

«Ми тихенько виходим
із трамваю життя
на кінцевих зупинках серця».

Пам’ятають його в рідній школі. Захопилась його творчістю Тетяна Петрівна Іванько, хоча й випускниця іншої міської (№1), але сама – мовник, тонко відчуває красу поетичного слова земляка і всіляко пропагує його творчість. Прагне Тетяна Петрівна, аби  всі бахмачани дізналися про  Віктора Вовка, нею написано методичний посібник „Коли цвіте соняшник”, створено шкільний музей.

І це літературне свято 13 грудня у стінах класу-музею відбулося за її ініціативи. На ньому ділилися спогадами сестра поета Р.М. Рибак і однокурсниця І.В. Мірошніченко, діти читали вірші, знайомилися з життєвим та творчим шляхом земляка. І головне, що відчувалося: вони дійсно прониклися цим, щиро і не завчено, як по „обов’язаловці”, не декламували, а саме читали ті рядки. Це, напевно, і є та велика сила таланту: і поета В. Вовка, і учительки Т.Іванько. Талант потрібен в усьому.