Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Слід на землі

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

(Поетично-прозаїчний нарис про Міщенка Миколу Степановича)

«Нет любви священнее,
Чем любовь к умершим»

Це правда. Живих ще любитимуть, а померлих маємо пам’ятати і шанувати, доки живем.

Є в Курені пам’ятник великому будівничому, романтикові і мрійнику – Миколі Степановичу Міщенку. Зелені сосни стоять на чатах, ніби радяться, з чого день завтрашній розпочати. Слухає пам’ятник зачудовано їхню смарагдову мову, слухає пам’ятник – озивається пам’ять.

Кожну біографію починають за звичай із дня народження, я ж розпочну із Дня пам’яті.

...Славний козацький Курінь не бачив таких многолюдних похоронів ще, мабуть, з часів Запорозької Січі. Людська печаль текла рікою туди, де спочив у Бозі голова колгоспу. Молодий. Беручкий. Красивий. Раптово. Нагло. Не попрощавшись. Смерть забирає кращих. Плаче безутішно мати, дружина, плачуть донька із сином, плачуть люди за своїм батьком і розчулено схлипує двір і хата.

 
Схилились навкруг домовини троянди: Білі. Жовтні. Багряні. Журяться. Людська ріка вирує – не стиха. Озера очей повні сліз. Це трапилось так раптово і несподівано, як сніг на голову. Як грім серед ясного неба.

А він... весь у квітах, у любові людській повільно відпливає багряним човником домовини у океані вічності...

– Швидше... Швидше... Швидше... - Вистукувало серце. Ніби передчував близьку кончину – Не жив, а літав, і будував, будував, будував...

Зі своїми людьми трудолюбивими, зі своїм вірним помічником інженером-будівельником Пащенком Миколою Федосійовичем та бригадиром будівельної бригади Богуном Миколою Олексійовичем (нині теж покійними) – пішли у вічність вслід за Міщенком, за своїм будівничим. Може, й на тому світі будують...

Людина лишає по собі слід. Ходімо подумки дорогою, яку пройшов з любов’ю до людей і всього сущого Міщенко Микола Степанович.

Трудовий шлях він розпочав у рідному колгоспі ім. І. Франка села Більмачівка тоді ще Бахмацького району, щойно закінчивши школу ветфельдшерів міста Новгород-Сіверського.

У 1967 році отримує диплом Полтавського сільськогосподарського технікуму з підготовки керівних кадрів колгоспів і радгоспів, після чого очолює молочно-товарну ферму в колгоспі ім. Франка. Його поважають і люблять всі трудівники як умілого організатора, дбайливого господаря, гуманного і співчутливого товариша. Він умів разом з людьми не тільки ефективно і наполегливо працювати, але й змістовно відпочивати. На всю округу славився його колектив талановитим хором: як заспівають – неначе хор Вірьовки, б’ється у слухача серце, соловейком тьохкає. Та й чи можна бути байдужим до української пісні, де любов і розлука, де радість і мука, де доля народу красива і горда, де хлопець кохану до серця пригорне?!
 
 
А драматичний гурток? Улюблене дітище Миколи Степановича Міщенка.

І досі пам’ятають його Лимерівну і Наталку Полтавку, що співала про кохання гаряче і палко. Оживала історія рідного народу у піснях, які довіку не вийдуть із моди.

З 1971 по 1975 рік Микола Степанович обіймає посаду голови виконкому Курінської сільської ради, споруджує нову будівлю сільської ради, куди входить і поштове відділення. Це була народна будова, адже в бюджеті не було передбачено коштів на неї. Допомогли місцеві колгоспи: ім. Жданова та ім. Орджонікідзе. Микола Степанович тісно співпрацював з їхніми керівниками Іващенком М.Ф. та Бойком Д.М. Працівники закладів, що були на бюджеті сільської ради, теж не стояли осторонь: брали активну участь у будівництві.

В селі наводився порядок на всіх сільських кладовищах: мертві не скажуть – живим насниться. Дороги теж підтримували у належному стані.

На Сталінській території, де в 1943 році фашисти спалили активістів села, з ініціативи Міщенка М.С. було встановлено пам’ятник жертвам фашизму – пам’ятник Матері і дитині – пам’ятник незнищенності людського життя, щоб ніякий супостат не посмів більше ніколи підняти руку на найдорожче – життя, дароване Богом. До речі, тоді ж був спалений живцем батько Ніни Іванівни Міщенко – Гришко Іван Петрович. Важко було прощатися з сім’єю, підійшов до найменшої, що в колисці (Ніні не було ще й року) гірко заплакав: “Прощай, ангеле мій, навіки прощай, не будеш батька пам’ятати, як же мені тебе жаль...” І пішов у палючу стайню, щоб факелом вічності стати.
...Палає вічний вогонь, виростають пам’ятники, життя буяє...

У 1975 році райком партії рекомендує Миколу Степановича на посаду голови колгоспу “Жовтень” села Красного. Повний енергії і сил, рішучий, життєрадісний, з головою поринає в роботу і трудиться тут чотири роки, піднімаючи сільське господарство на вищий рівень: зростає врожайність сільськогосподарських культур, рентабельність у тваринництві. У 1977 році в журналі “Огонек” побачив світ солідний фоторепортаж “Жовтень”. Це надихає на нові здобутки: постає із небуття красива споруда будинку культури, фундамент якого був закладений тринадцять років тому і спав у бур’янах, здається, цілу вічність. За один рік – а який красень!

Заспівало село, засміялось, двері в будинку культури не зачинялись: організували хор, засвітились теплі “Вогники” в День 23 лютого, на честь жінок – 8 Березня... Пісні, радість, щастя...

На запрошення голови колгоспу завітали з концертами не тільки відомі українські артисти, але й з Москви приїжджали (старше покоління добре пам’ятає передачу “Кабачок 13 стульев”- сам Спартак Мішулін завітав, ніби з телеекрана зійшов). Праця і відпочинок, відпочинок і праця всюди разом. Як двоє друзів незрадливих. І знову виростають новобудови: контора, гараж, дитячий садочок.

В знак пошани і вдячності красняни перейменували вулицю Леніна на вулицю Міщенка: Міщенко зробив для них більше. Пам’ять живе, не вмирає, юним ясеном в серці буяє. Микола Степанович дуже любив пісню “Ясени”. Одного разу, пригадую, він прийшов до нас додому: чорнявий, буйночубий, красивий. А ми з чоловіком якраз із лазні приїхали (до речі, лазня, сауна – це теж його золотої душі справа). Гостював у нас тоді і мій старший брат Микола, доля якого занесла аж на Волгу. Розговорились. Пригостились. У Миколи Степановича сльоза блиснула:

– Хлопці, заспіваймо пісню “Ясени”.

І полинула в зимовий вечір мелодія ніжна, піднялася високо аж до зірок, до самого місяця. І досі мені вчуваються голоси трьох чудових українських хлопців, трьох Микол – Хоменка, Пащенка, Міщенка. Певно, й нині співають, якщо не в хорі ангельському, то в одному з космічних на теренах Вічності. Такі голоси безслідно не зникають...

Т.Федорова, с.Курінь

(Продовження в наступному номері)

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове