Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Генерал Петрів

Рейтинг користувача:  / 1
ГіршийКращий 
imag444e001Ім’я це точніше почув, вірніше побачив, на сторінках якогось товстого журналу, здається „Всесвіт”, ще в середині 90-х рр.. минулого століття. Це були мемуари, спогади про події початку 1918 року в Києві. Глянув на прізвище автора: В.Петрів. Здивувала його транскрипція, звичайне російське прізвище, написане якось незвично, неначе у жителя Західної України, із закінченням на – ів. Нічого воно, як автора мемуарів, мені не підказало: не чув, не бачив, не знав.
 
Є така сентенція: світ – велике село. Переконувався в цьому неодноразово. Минулого року збирав краєзнавчі матеріали для нарису про земляка з Рубанки, останнього товариша (заступника) міністра народної освіти в уряді царської Росії, Рачинського Олександра Костянтиновича. І раптом, зовсім несподівано, отримав багато з них звідти, звідки зовсім не чекав.

Одного сонячного літнього дня біля двору зупинилось авто. Із нього вийшов високий стрункий чоловік, зразу помітно, що колишній військовий, а за ним і дві жінки. Із першого погляду визначив, що мати і дочка. Не помилився, так і було, обидві вони мали й однакове милозвучне ім’я Олена. Не здивувався, що приїхали саме до мене, в останні роки багато людей цікавляться своїм корінням і часто до мене їх, як до вчителя й краєзнавця, направляють земляки-дмитрівці. Тільки минулого року були шукачі з Челябінська й Москви, Харкова та навіть Лос-Анжелеса.

На цей раз гості були з Києва. Привітались. Відрекомендулись: Дяченко Володимир Павлович з дружиною і донькою, льотчик-підполковник у відставці, онук Якима Варфоломійовича Дяченка, керуючого господарством у рубанському маєтку О.К.Рачинського. Від несподіванки навіть здригнувся, люди, які в той момент були так потрібні мені, хоча про існування яких навіть не підозрівав, самі знайшли мене. Просто містика якась.

Присіли біля столу в тіні розлогої яблуні. Розговорились. Багато мені допоміг Володимир Павлович. Можливо, і він почув від мене щось потрібне чи цікаве для нього. Пройшло кілька місяців і листоноша приносить мені рекомендовану бандероль. Із подивом розглядаю зворотну адресу – Київ, підписано знайомим прізвищем.

У бандеролі виявились гранки якоїсь книжки й дружній детальний лист від Володимира Павловича. Повідомляв, що надсилає, на всякий випадок, гранки книги, написаної сином його давнього друга, Ярославом Тинченком. Це була монографія „Українське офіцерство: Шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 роки”. У листі висловлював побажання відшукати серед тих офіцерів і генералів земляків-чернігівців.

Серед багатьох сотень незнайомих мені імен на дев`ятій сторінці був список військових міністрів УНР, потім я знайшов ім’я знайомого мені автора згаданих вище мемуарів – полковника Генерального штабу російської імператорської армії, генерал-хорунжого армії УНР – Всеволода Петріва.

Народився Всеволод Миколайович 2 січня 1883 року в Києві. На Чернігівщині у селі Бурти народилася його мати. Рід Петрових вів свій початок від шведського вояка, що брав участь в Північній війні. Потрапивши в полон, отримав прізвище Петров, похідне від імені царя Петра 1, а потім і залишився в Росії. Предки служили в російській армії. Його батько, Микола Вернер Петров, народився в Петербурзі, був капітаном російської армії. Вийшов у відставку в чині генерал-майора.

У ході Північної війни кілька тисяч шведських полонених відправили маршем в пониззя Дніпра і поселили там. Залишки того села збереглися до наших днів і з далекої батьківщини туди час від часу приїжджають делегації, Не забуває північна батьківщина своїх далеких родичів... У жилах не одного шведа тече й українська кров, адже ряд козаків, що попали в полон під час Північної війни, там одружились і навіки залишились на новій батьківщині. 

Є таке поняття як парний випадок. Можна його віднести і до нашого генерала, адже на Чернігівщині народилася ще одна дочка шведського народу, видатний культурно-освітній діяч Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс), як і В.Петрів член українського уряду часів УНР. У Софії не було в жилах жодної краплі слов’янської крові, однак і її, як і В.Петріва, певні по- літичні сили вважали українською буржуазною націоналісткою.

Навчався Всеволод в Київському кадетському корпусі. В 1900 році В.Петрів навчається вже в Павловському воєнному училищі в Петербурзі. У 1902 році його випускають з училища в званні підпоручика і направляють служити до 24-го Симбірського полку, звідки переводять до 7-го понтонного батальйону.

Потяглися одноманітні роки військової служби. І ось промінь світла в армійських буднях. Підпоручика переводять служити в престижний гвардійський Литовський полк, що дислокувався в Варшаві. Щасливу нагоду, що подарувала йому доля, молодий офіцер використовує для підготовки до вступу на навчання до академії Генерального штабу й успішно складає туди екзамени.

Ще кілька років напруженого навчання в столиці імперії і в 1910 році В.Петрів закінчує академію Генерального штабу по першому розряду. В імперії існувало правило, якого дотримувались без будь-яких винятків – офіцер після закінчення навчального закладу повинен був обов’язково відбути дворічний ценз командування ротою.

Ценз цей В.Петріву довелось відбувати в Києві, в 165-му Луцькому піхотному полку Київського гарнізону. Перебуваючи в старовинному місті, В.Петрів захоплюється його історією, історією всієї України. Особливий вплив на офіцера справили матеріали з історії Запорізької Січі, він перечитує все, що зміг знайти з цієї тематики. Починає власні дослідження, особливо про події Визвольної війни (1648-1657рр.) під проводом Богдана Хмельницького.

Незадовго до початку Першої світової війни В.М.Петріва призначають старшим ад’ютантом штабу 42-ї дивізії, з якою він і потрапляє на фронт. Протягом війни займає різні штабні посади, поступово підіймаючись по службовій драбині. Напередодні Лютневої революції начальнику штабу 7-ї Туркестанської дивізії В.Петрову присвоюють звання полковника. Дивізія в цей час вела бойові дії на Північно-Західному фронті.

Улітку 1917 року Верховний Головнокомандуючий генерал Л.Г.Корнілов, прагнучи підвищити боєздатність фронтових частин, наказав створити національні формування, у тому числі українізувати деякі з них. Торкнувся цей наказ і 7-ї Туркестанської дивізії. Полковник В.Петрів з ентузіазмом узявся за нову справу й за короткий час зібрав усіх солдат і офіцерів українського походження в одному полку, назвавши його „Гайдамацьким полком ім. Костя Гордієнка” (К.Гордієнко - кошовий Запорізької Січі, який в 1709 році виступив на боці І.Мазепи і Карла Х11). 

У січні 1918 року, коли вже існувала Українська Народна Республіка (на той момент ще в федеративному зв’язку з Росією), полк через Білорусь вирушає на батьківщину й пробивається до Києва в той момент, коли в місті спалахнуло повстання, а війська Муравйова наближались до міста. Полк миттю вступає в бої і протягом 10 днів бере в них участь. Та сили були не рівні і В.Петрів, приєднавши до полку дрібні підрозділи та загони, залишає місто, переформувавши його в 1-й Запорізький кінно-козачий полк імені К.Гордієнка.
 
 27 січня (9 лютого) делегація уряду Центральної Ради підписала в Бресті мирний договір з державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією) та запросила австро-угорські та німецькі війська на допомогу проти радянських військ. Полк В.Петріва 1 березня знову повернувся в Київ. А „союзні” війська, через неспроможність Центральної ради виконати взяті перед німцями зобов’язання, уже через кілька тижнів перетворилися в окупаційні.

З Києва шлях полку і його командира проліг на Харків, а звідти, в складі Севастопольської групи полковника П.Болбочана – в Крим. Однак у Севастополь, головну базу Чорноморського флоту, українські війська так і не дістались, на перешкоді стали інтереси вчорашніх „союзників”, які не хотіли допустити переходу флоту в руки України. Полк В.Петріва був зупинений біля Бахчисараю.

Залишивши під його командуванням полк, уряд одночасно призначає В.Петріва інспектором кінноти військ УНР. 29 квітня в Києві відбувся державний переворот, до влади прийшов генерал П.Скоропадський, якого проголошують гетьманом, главою Україн- ської Держави. Ще, так би мовити по інерції, на початку травня В.Петріва перекидають до Олександрівська, та дуже скоро він опиняється й без війська, і без посади. Нова мітла, тобто гетьман, вважає полковника, як і ряд інших офіцерів, „вузьким націоналістом” і звільняє зі служби.

Після довгих блукань по інстанціях полковника призначають начальником штабу 12-ї дивізії в Лубнах та скоро „чистка” докотилась і сюди. „Вузький націоналіст” знову опиняється за бортом. Знову блукання по штабах, принизливі прохання, пошуки знайомих, які могли б допомогти. Нарешті його доля привернула увагу генерала М.Юнакова, і той бере В.Петріва до Головної Шкільної управи. Урешті-решт потрапляє на службу до 2-го відділу (генерал-квартирмейстерства) Генштабу збройних сил України.

Постійні поневіряння й недовіра з боку гетьманських урядовців зближають В.Петріва з такими ж опозиціонерами як і він сам, зокрема з Василем Тютюнником (він входить до кола змовників проти П.Скоропадського). На момент антигетьманського повстання Всеволод Миколайович знаходився в столиці і не міг приєднатися до повсталих. З падінням гетьмана і вступом до столиці військ Директорії йому наказують в найкоротші строки створити військове училище для підготовки українських старшин (офіцерів). В армії „чистка” продовжується, але вже навпаки, тепер звільняють російських офіцерів, що служили в збройних силах та інших структурах гетьманату, що викликає великий некомплект старшин всіх рангів. 

Організацію училища В.Петрів розпочав з інвентаризації. Він зібрав навчальні посібники, різноманітне приладдя, згуртував викладацький склад, коротше кажучи все, що залишилося в Україні від військових училищ попередніх урядів, і переїжджає з матеріалами і людьми, згідно із новим розпорядженням, до Житомира. Тут, уже в березні 1919 року здійснює перший набір до Житомирської Юнацької школи (так почали іменувати новостворене училище). Дуже скоро Юнацька школа перетворилася на дисциплінований бойовий підрозділ.

Тим часом армія УНР під натиском Червоної Армії відходить до Житомира й командування, усупереч протестам В.Петріва, кидає Юнацьку школу на фронт. В тяжких боях школа зазнає великих втрат, і тільки в травні йому вдається вивести її з фронту та почати відродження Школи, яку перейменували тепер в Спільну.

Становище на фронті залишалось складним, людей, особливо досвід- чених, не вистачало. В.Петріва призначають командуючим 1-ї Північної дивізії Волинської групи, а згодом і командуючим цієї групи. Він брав участь у Кам’янець-Подільській операції, успішно підтримавши Запорізьку групу.

У серпні 1919 року В.Петріва призначають військовим міністром Української Народної республіки. На цей момент уже було підписано Акт Злуки між ЗУНР і УНР, однак у Західній Області (як тепер стали називати колишню ЗУНР у складі УНР) продовжували існувати власні уряд і армія. Всеволоду Миколайовичу довелось фактично виконувати й обов’язки військового міністра ЗУНР, і бути свідком успішного походу армій УНР і ЗУНР на Київ.

Як відомо, армії УНР довелося вести війну й проти армії противників – більшовиків, білої армії генерала А.Денікіна. Поряд з організацією бойових дій В.Петріву доручають у цей час вести переговори з А.Денікіним, з чим він успішно справився, а потім, передавши пов- новаження військового міністра Володимиру Сальському, відправитись з місією у Варшаву.

Генеральний штаб української армії, після повалення влади гетьмана, був фактично зруйнований. Існувала нагальна потреба у його відродженні, чим і займався у Варшаві разом з генералом В.Сінклером, В.Петрів. Їхніми стараннями Генеральний штаб було відроджено. Із квітня по червень В.М.Петрів його очолював, а в червні був переведений на посаду інспектора піхоти армії УНР. Тоді ж йому було присвоєно звання генерал-хорунжого.

У кінці 1920 року армія УНР зазнала остаточної поразки і відійшла на територію Польщі, тобто землі Західної України, що відійшли до Польщі за Ризьким мирним договором, де і була інтернована. У ці роки В.Петрів перебував у таборі для військовополонених. У 1923 році йому вдається звільнитися й переїхати до Чехословаччини. Починається новий, мирний етап його тривожного життя.

Після розпаду Австро-Угорської імперії в Хусті, на Закарпатті, зібралися 21 січня 1919 року Народні Збори (Собор Русинів), на яких понад 400 депутатів проголосили Злуку з Українською Народною Республікою. Однак через складну міжнародну обстановку воз’єднання всіх українських земель тоді не відбулося. На основі ж рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919р. та Тріанонського мирного договору 1920р. Карпатська Україна була включена до складу Чехословаччини на правах автономії.

Проте реальної автономії україн- цям уряд у Празі так і не забезпечив. Громадські організації й по- літичні партії всі міжвоєнні роки боролись за надання реальної автономії створення Української держави. Угорщина й Польща, прагнучи дестабілізувати обстановку й цього не допустити, організовують проти Карпатської України справжню терористичну війну, засилаючи туди диверсійно-терористичні групи. Так, в 1938 році на Закарпатті діяло біля 20 таких загонів, які нападали на села, тероризували населення, руйнували мости тощо.

Ці обставини призводять до створення напіввійськової Української національної оборони, яка налічувала від 500 до 1000 бійців. Згодом це утворення було реорганізоване в Організацію національної оборони „Карпатська Січ”. Її ряди пос- тійно поповнювалися вихідцями з Галичини, Буковини, Наддніпрянської України. Після проголошення повного суверенітету Карпатської України „Карпатська Січ” була перетворена на її Збройні сили. Але про це трохи згодом.

У Чехословаччині на той час зосередилась величезна кількість утікачів із України. Уряд президента Т.Масарика, пам’ятаючи про дружню допомогу українців чехословакам в 1918 році (згадаймо хоча б їх протистояння з німцями під Бахмачем), надавав велику моральну і матеріальну допомогу емігрантам. У країні працювали українські вищі навчальні заклади, виходили газети й журнали, діяли різні установи культури. Знайшлося місце й для В.Петріва.
 
Спочатку Всеволод Миколайович поселяється в місті Хуст, столиці Карпатської України. Тут він працює професором Української державної гімназії. Згодом переїжджає до Праги й стає викладачем Українського Високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Працює також професором Україн- ської реальної гімназії в місті Моджари поблизу столиці республіки.

Як відомо, після ганебного Мюнхенського договору 1938 року (Німеччина, Англія, Франція, проти Чехословаччини), у Карпатській Україні було створено перший автономний уряд, а празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської Ук- раїни. Розчленування Чехословаччини продовжувалось і рішенням Віденського арбітражу значна частина земель Карпатської України, в т.ч. міста Ужгород, Берегове, Мукачеве, було передано Угорщині. Столиця була перенесена до Хуста. Для захисту держави було створено збройні сили – „Карпатську Січ”.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму(парламенту) Карпатської України. 15 березня 1939 року сейм проголосив повну державну самостійність Карпатської України як президентської республіки з українською державною мовою. Прапор республіки – жовто-блакитний, гімн – „Ще не вмерла Україна”, герб – ведмідь на лівому червоному півколі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі й тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом республіки було обрано А.Волошина.

Угорщина не задовольнилась відірваними від маленької і майже беззбройної держави повітами і в ніч на 14 березня угорські війська, звичайно із згоди Гітлера, почали вторгнення в Карпатську Україну. Сили були нерівні, проти близько 1000 бійців „Карпатської Січі” наступало близько 40 тисяч солдатів і офіцерів регулярної угорської армії. Кровопролитні бої угорських військ проти вояків„Карпатської Січі” розгорнулися по всій лінії фронту Перечин-Середнє-Іршава_-Королево.. Ще 16 березня угорські війська захопили Хуст, а уже 18 березня майже вся територія країни була окупована угорцями. У гірських районах республіки загони „Карпатської Січі” вели бої до кінця травня 1939 року. У кінці березня Президент А.Волошин і частина уряду емігрували до Румунії.

Августин Волошин, видатний ук- раїнський педагог, науковець і по- літичний діяч, президент Карпатської України. Після окупації Карпатської України проживав з 1939 по 1945 рік у Празі, працював в Українському вільному університеті, був обраний його ректором. У травні 1945 року 71-річного науковця арештували, перевезли до Москви. Помер 19 липня 1945 року в Лефортовській в`язниці під час допитів. Громадянином СРСР А.Волошин ніколи не був . Його перу належать педагогічні твори: „Педагогічна психологія”, „Педагогіка і практика”, „Коротка історія педагогіки” та драматичні: ”Маруся Верховинка”, „Без Бога - не до порога” та інші.

У критичні дні угорського нападу на Карпатську Україну В.Петрів уже перебував у Хусті, запропонувавши й надавши свою допомогу професій- ного генштабіста штабу „Карпатської Січі”, однак не погодився очолити збройні сили молодої держави. Узяли участь у тих боях й українські добровольці націоналісти із сусідньої Польщі. Таким чином, як бачимо, перші постріли Другої світової війни пролунали не 1-го вересня, як про це й сьогодні багато хто твердить, а ще в середині березня 1939 року.

У Чехословаччині В.Петрів бере активну участь у суспільному житті, здійснює значну дослідницьку діяльність на ниві історії. У пресі з’являються його численні статті, розвід- ки, дослідження з історії України, особливо військової. Найбільш відомою є праця: „Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648-1649 років”. У 1993 цю працю було перевидано на батьківщині генерала, у Києві, (журнал „Військо України”).

Його перу належать також книги: „Схема розвідки”(1911), „Нарід та військо”(1926), „Армія УНР. 1917-1921рр.) (1034)”, „Уривки із споминів”(1928) співробітничав з виданням „Української загальної енциклопедії”(1930-1935). Він був членом Українського історико філологічного товариства (1923-1945).

У Львові, у Науковому Товаристві ім..Т.Шевченка були видані в 1927-1929рр. спогади В.Петріва, „Спомини з часів української революції 1917-1921” в 4-х томах, де подано об`єктивну оцінку подій на Україні в період громадянської війни та двох українсько-російських воєн, що особливо цінно для колишніх громадян СРСР, які могли чути про ті події тільки з одного, радянського, боку. Урахувавши значну дослідницьку роботу В.Петріва, НТШ у Львові обрало його своїм дійсним членом. З 1929 року він належав до провідного ядра Народної Української Ради.

У передвоєнні роки В.Петрів співпрацював з Організацією Україн- ських націоналістів, і коли фашисти 22 червня 1941 вдерлися на територію України і вже окупували частину її земель, він відгукнувся на запрошення Я.Стецька . 30 червня 1941 року став військовим міністром новопроголошеного українського уряду у Львові, уряду, який тут же був розігнаний німецькими фашистами, а деяких його керівників відправили до концтаборів.

З наближенням Червоної Армії до Західної України В.Петрів переїжав до Чехословаччини, а потім і до Австрії, на територію західних окупаційних зон, проживав у Німеччині в таборах для переміщених осіб. Помер Всеволод Миколайович Петрів, генерал-хорунжий армії УНР, її військовий міністр в 1919 році, 10 липня 1948 року в місті Аугсбург, де й похований.

28 травня 2011 року в Києві, на Оболоні, було відкрито пам’ятник „Старшинам Армії УНР – уродженцям Києва”. Пам’ятник цей – величезна двометрова кам’яна копія „Хреста Симона Петлюри” , на постаменті якого з усіх чотирьох боків укріплені меморіальні дошки з викарбуваними іменами 34-х уродженців міста, старшин Армії УНР та Української держави, імена яких удалося віднайти. Серед них й ім’я генерал-хорунжого Всеволода Петріва.

Працюючи над цим нарисом, знайшов кілька імен молодших офіцерів та козаків армії УНР, що народилися на Бахмаччині. Це командир куреня (батальйону) 4-ї Київської дивізії Бережний Сидір Петрович, штабний старшина (офіцер) штабу тієї ж дивізії Іліченко Семен Григорович та козак 1-го куреня 1-ї бригади все тієї ж Київської дивізії Герасим’юк Данило Данилович. Більш детальних відомостей про цих вояків та інших старшин і козаків знайти не вдалося. Адже більшість архівів не збереглися, або й просто недоступні для широкого загалу.

Може, родичі відгукнуться?
 
 Борис Киричок, смт Дмитрівка

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове