Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Як вам живеться, сироти?

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Я знаю своїх тата й маму по фотографіях. Мене виховали дві рідних маминих сестри-вдовиці, у великій любові й ласці до мене. Напівголодне сирітське життя, каторжна робота, щоб вижити. Про нас, сиріт війни, крім мам-удовиць, ніхто ніколи не дбав. Наші батьки загинули. А всі пільги і шану віддала держава тим, хто повернувся з війни живим.

У голодному 1947-му ми їли хліб з жолудів, кропиву, знали, де росте кожен кущик „калачиків”, пасльону, виручав вишняк (від вулиці Глинської до промпункту тягнулися дві смуги вишень, яких не зачепило страшне бомбардування Київської)... А діти фінагентів, начальників сміялися з нас, бо їли інший хліб. Кажуть, що всі тоді голодували і страждали однаково – ні.

Мій чоловік, додавши собі рік, у 15 років пішов працювати на торфорозробки, бо працюючим зменшували податок на корову, єдину годувальницю сім’ї. В перший воєнний рік він захворів, бо жили 6 місяців у лісі, у болотах (це в Білорусії). То  не партизани – ні. Просто люди повірили, що війна закінчиться „блискавично”, як їм обіцяли. Проживши до грудня 1941 року, повернулися в село. Трішки підлікував німецький лікар, але дало ускладнення на вуха. У 1958 році – операція, і глухота, слуховий апарат.

І коли наша держава давала ветеранам навіть окуляри, плакала від безсилля. Чому одним усе, а тим дітям-сиротам, хто переніс воєнне і повоєнне лихоліття на своїх дитячих плечах, – нічого?! Чому наші однолітки- хлопці з вулиці Глинської (тепер Чехова) ходили  мінять тертушки, ключі-засуви, цвяхи по селах? А діти „органів” знов сміялись.
 
Чому нас називають „діти війни”, а не сироти? У кого повернулись батьки – дякувати Богу. Вони держали своїх дітей на руках, гладили їхні голівки, проводили до школи. У наших матерів війна забрала чоловіків, у нас – батьків, юність. На тата прийшла похоронка – „пропал без вести”. Пенсію не оформляли, і тільки в 1949 році, 23 травня, похоронка „погиб в бою” за підписом гв. полковника Бахмацького райвоєнкомату Кольченка дала право на пенсію. Ця добра людина допомогла нам у горі.

День загибелі батька – 10.12.1942р., смерть прийняв страшну.

(Від редакції. Віра Ананіївна листа принесла особисто, і тут у ньому пробіл – не могла писати, розповідала, затинаючись,  крізь сльози, а ми записували. А вона тримала в тремтячих руках „похоронку”, свято збережену серед інших, небагатьох документів свого життя.

Батько був піхотинцем, і їх, за чиєїсь трагічної помилки, пустили в бій не за танками, як зазвичай, а поперед них – ті не встигали. А танки згодом пішли за ними. На полі бою залишалися і вбиті, і поранені. Його, пораненого у стегно, розтерзав свій, радянський танк. Це вже мамі розповіли друзі батька).

Коли поставили танк на площі, яка носить ім’я нашого генія Т.Г.Шевченка, декілька років обходила її – ходила на роботу залізницею.
Символ? Символ чого? Перемоги. Але і крові.

А поставили ось чому. Із розповіді ветерана-танкіста, водія танку, мешканця нашого міста: потепління між Сходом і Заходом, НАТО і Варшавським договором, гасло „Перекуємо мечі на орала”. Дійсно, Захід перекував, а ми поставили танки на п’єдестали від Бреста до Владивостока.

Нашим батькам не пощастило вижити, та вони не менш героїчно воювали, у них теж були нагороди (за які держава не платила). Ми, їхні діти, ніколи не користувалися магазинами „Для ветеранів” (з усім набором дефіциту), нам не давали талонів на меблі, квартири...

Ми жили по вулиці Глинській – бігали до ешелонів, що їхали з Заходу, і купляли у бійців за горілку що хто міг – ковдри, подушки тощо. Ми були щасливі, як виміняли таким чином швейну машинку „Зінгер”, усією вулицею зібравшись, для тьоті Паші Чигриненко, яка потім і обшивала на ній всю вулицю.

Держава робітників і селян кинула сиріт війни напризволяще. Допомагали своїм дітям будуватися, а ми ще у 48-50 роках жили в землянках, ходили по квартирах.

У місті хоча б платили пенсію. А в селі до 1971 року про вдовиць ніхто і не згадав. А колгоспників же тоді було 42%! І пенсія за віком дорівнювала 13,8 крб.

У День перемоги згадують і про ветеранів, й інвалідів, і трудівників тилу, а ми, сироти війни – ніхто. Ми не просимо безкоштовних путівок, не добиваємось легковиків. Дехто з урядовців глузує: може, категорію „внуки війни” ввести? А чому б і ні? Адже ветерани добиваються не для себе, а вже для своїх онуків. А наші загиблі батьки наче й не воювали. Ми – сироти війни, і повинні бути прирівняні до учасників війни. Невже наші батьки загинули за те, щоб чиновник середньої руки міг отримувати пенсію в 3-15 тисяч гривень, не піднявши за життя нічого важчого, ніж папірець? Невже тільки для того, щоб пройти до Верховної Ради, треба було ввести цей вислів „діти війни”? А нещодавно, у квітні цього року , зареєстрована вже й Всеукраїнська партія „Діти війни”! На нашому горі – знов у парламент?

Говорять знов і знов: ветеранів все менше і менше. Нас, СИРІТ ВІЙНИ,  теж меншає. У нас, крім хвороб, болить ще й душа. Нам багато років. Життя невічне.

Прочитайте псалом 89, вірш 10, стор. 612. Хоч раз відкрийте Біблію.

Та схоже, ера милосердя і справедливості для нас не настане...

В.А.Кашкар, м.Бахмач

Від редакції. Ми відкрили псалом 89:

„Дні літ наших – у них 70 літ, а при силах – 80 літ, і гордощі їхні – страждання і марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо...”

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове