Нинішня осінь була спекотна для письменників держави. В останніх числах жовтня відбувся черговий з’їзд літераторів. В його роботі взяли участь й чернігівці. Голова обласної спілки, поет Дмитро Іванов, спілчанський заступник Ганна Баран-Арсенич, редактор часопису „Сіверщина” Михась Ткач та курінець Іван Просяник.

Отже, два дні плідної, а переважно-то для шлунку, роботи, адже з’їзд відбувався в санаторії Верховної Ради. Благословив високе зібрання патріарх України та всія Русі Філарет, закінчивши свою промову нагадуванням, що духовний гімн держави закликає: „Боже! Нам єдність подай!” А розпочав його письменницький патріарх, багато-річний голова Національної Спілки Юрій Мушкетик. Саме при його правлінні сколихнулась Україна від Чорнобильського нещастя. На думку багатьох економістів саме „чорнобиль” поклав початок розпаду Союзу. Це ж треба бути таким..., я й слова не знаходжу, щоб побудувати на житниці всього СРСР шість атомних електростанцій!  Можливо, хто забув – нагадаю, навіть у Криму вже почали зводити цього монстра. Як і годиться, колишній голова Спілки почав з досягнень.

За півтора роки лише мільярдерів стало вдвічі більше. Аж 18. І ще багато яких „досягнень”, з властивим йому гумором, наводив Юрій Мушкетик. Наприклад, про розквіт книговидання. 

 

Не полініться, киньте оком на наших бахмацьких базарних книгонош. Українські часописи, книги з свічкою потрібно шукати. 90 відсотків видається в нас мовою сусіднього народу. І 10 – рідною. Та й те лише підручники. А письменник – цей пробуджувач совісті – виявився державі не потрібним. Напиши варте Нобелівської нагороди – ніхто не почує, бо в жебрака-письменника не те що на видання книги, зачасту на черевики не вистачає. А щезне українська література, щезне мова – цілюща кров будь-якої держави, врешті щезне й сама держава, а її народ розчиниться в сусідніх етносах, як нежиттєздатний. Сильна Україна нікому не потрібна. Вона,  на думку деяких ро-сійських очільників, -  політичне „нєдоразумєніє”. На Санкт-Петербурзькій, нещодавній, зустрічі, один з них заявив, що до 100-річчя Октябрьской революції Союз буде відновлений. Не радійте! Хліба за 15 копійок та ковбаси за два карбованці не буде. Гляньте на Бахмач рідний: як м’ясокомбінат працює на повну потужність, а молочно-консервний перевиконує всі плани, та й завод продтоварів процвітає, кращого хліба, ніж на наших пекарнях – годі знайти по всій області! Вибачте за цю гірку іронію, але ж наші батьки з руїн Вітчизняної відновили виробництво, примножили. Так! Так! Тоді в нас був світлий ідеал – комунізм. Зараз - ще світліший. Особливо для молоді, що з рання й допізна товчеться в ганделиках. Й Союз буде вже відновлюватися не на ідеологічній, а на фінансовій основі. Тобто на основі царської Росії. Де все належатиме провідній нації та іноземцям. А Терещенків, Ханенків - рушіїв національної культури взагалі не буде. Про це з болем і глибоким сумом говорили і Михайло Слабошпицький, і Василь Шкляр, і Дмитро Іванов, і Анатолій Качан.

Проте, і це відзначив голова Національної Спілки депутат Верховної Ради Володимир Яворівський (проведення зібрання в санаторійних апартаментах парламенту був його жест)  здобутки є безспірні. Чого лише вартий роман Шкляра „Чорний ворон”, що вийшов нечуваним у наш час стотисячним накладом. І якого вже починає екранізувати режисер світового плану – Єжи Гофман. А діаспора збирає гроші на його Голівудський проект, хоч роман сприйнятий деякими вищими нашими колами неоднозначно. Автора звинувачено і в русофобстві, і в юдофобстві. Насправді ж, це правдиве відображення боротьби українського народу проти окупантів.

 На відміну від утопії Юрія Щербака „Час смертохристів”. Відомий письменник-чорнобилець, посол у США, описав у досить похмурих тонах майбутнє нашої держави. Але це лише одне з припущень. Проте світлими барвами на цьому тлі бринить „Гіацинтове сонце” Ліни Костенко. Я навмисно обминаю роман поетки „Записки українського самасшедшего”, бо її поезія явно вселюдського рівня. Але якщо інші держави просто штампують своїх „нобелів”, українська нагадує кота на сонечку. Собі ж на шкоду. А скільки високохудожніх творів лежить по шухлядах, бо їх просто ніде друкувати. „У нас, - як скаламбурив редактор журналу „Перець” Михайло Прудник, - вже немає ні вітчизни, ні сучасності”.

Часопису „Сучасність” відмовлено в фінансуванні, меценатському. А „Вітчизну” витурили з чудового приміщення в Печерському районі столиці товстосуми. Так, як і українську книгарню „Сяйво” з Хрещатику.

Минулий з’їзд письменників вітав майже двогодинною промовою президент Віктор Ющенко. Нині ж його вітала і повчала, що і як писати, доволі молода й симпатична панночка, радник міністра культури.

І все ж під завісу, попри шикарне застілля і чудові апартаменти, для Володимира Олександровича несподівано трапився конфуз. Голоси між кандидатами на керівника спілки Володимиром Яворівським і Віктором Барановим розділилися майже порівну. Та ось штука: 30 делегатів не голосувало ні за того, ні за того. То ж вирішено рівно через місяць проголосувати ще раз. Кого виберуть українські літератори своїм пастирем на наступний 5-річний термін, покаже час. Завали новому голові доведеться розбирати страшезні.

Україна – це не іграшка в руках сусідів. Україна – не смітник для низькопробної писанини.  Адже тепер кожен бездарний товстосум може видати казна-що і казна-скільки, отримуючі різні, доволі високі псевдопремії. Україна – не полі-гон для товстомордої глобалізації, цієї гамівної сорочки для цивілізації. Ми можемо утвердитися в світі й лише духовному. Іншого шляху немає. „Боже, нам єдність подай!”