Вілій Москалець: Про що співали труби

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Літературна сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 18 червня 2021, 10:30

Ці берези, як сестри: стали на пагорбі, обнялися і шумлять, шумлять… Ми горілиць лежимо на траві і дивимось, як ворушиться над нами проти місяця березове листя, як плавають угорі легенькі віти.

Така прозора і синя, така тепла і гарна ця літня ніч…

Крилатий вітер, що пахне медовими травами, час від часу налітає з лугів, і берези охоче розкривають йому свої обійми і цілуються з ним. Вітер далі летить – кудись в небо, кудись, може, аж до самого місяця, а берези дивляться йому вслід і довго-довго шумлять…

- Он як цікаво берези шумлять, ви чуєте? – промовляє Михайлик.

- Справжня тобі симфонія, - насмішкувато говорить Альоша. Помовчавши, додає: - І який воно дурень оті симфонії вигадав? Я, наприклад, нічогісінько в них не торопаю.

- І я їх не розумію, - кидає малолітній Михайлик.

- Ет, куди тобі! – махнув рукою Альоша. – Уже коли я, і то не розбираюсь, а тобі сам бог велів.

Михайлик промовчав. Берези шуміли, немов пісню співали – замріяну, довгу, ласкаву…

- А ви любите симфонії? – спитав мене Альоша.

- Ні, - признався я.

- Звичайно, ніхто їх не любить, отих симфоній, - сказав Альоша. – От, наприклад, у мене брат – сам музикант, на гітарі грає і на балалайці, а пішов у Харкові на симфонічний концерт і з половини втік.

- Я більше за все наші пісні люблю, - промовив Михайлик.

- Пісні-то ми всі любимо, але ж зараз не про пісні, а про симфонії говориться, - сказав Альоша. – І от що цікаво: нікому вони не подобаються, а по радіо їх передають. Для чого?
- Симфонія, хлопці, - це велике діло, її з піснею і порівняти не можна, - кашлянув дядько Іван. – Пісня – це яблуня, а симфонія – це цілий сад.

- Балакайте, - недовірливо заперечив йому Альоша.

- Я правду кажу, ось послухайте. Поїхав я торік у Київ до свого товариша в гості. Воювали ми разом, і тепер дружимо. Він, правда, інженер, а я пастух, але дружимо ми з ним по-справжньому. От він і приносить мені квиток на симфонічний концерт. Чи ти, кажу, з глузду з’їхав? Я ж тих симфоній не можу переварювати!

- Кажу ж вам, що брат з половини втік, - промовив Альоша.

- Та й мені ж зовсім не хотілося йти. А інженер мій як образиться, як розсердиться… Я, каже, з таким трудом квиток дістав, а ти відмовляєшся. Та чи ти хоч уявляєш собі, від чого ти відмовляєшся? Від знаменитої симфонії Прокоф’єва! Звини, кажу, але вони всі мені на один копил. Довго ми сперечалися, а потім я все-таки пішов.

Тільки-но сів я у залі на своє місце, як концерт почався. Слухаю я той концерт і позіхаю: не подобається! Пиляють щось там таке, що й заснути можна. От коли б вони, думаю, нашої врізали! Про тих женців, що на горі жнуть, про тих козаків, що долиною йдуть. Або про Дніпр широкий…

- Або про тих собак, що за рікою гавкають, - зі сміхом промовив Михайлик.

- Цить, турок, і слухай готове! – розсердився на нього Альоша.

- Сиджу, значить, і позіхаю. А в залі ніхто й не поворухнеться. Що ж їх, думаю, заворожило? Невже оце тининикання?

Дівчина ліворуч від мене сиділа. Вся наперед подалася, шийку тоненьку витягла… Очі палають, губи ворушаться… Ну, не просто тобі слухає музику, а п’є її, як наче ото квіти увечері п’ють росу.

Дівчину турбувати я не насмілився, а звернувся до старенького дідуся, що сидів праворуч від мене. Пробачте, кажу, я із села. Перший раз на такому концерті. Нічогісінько не розумію, а зрозуміти хочу. Навчіть.

- Ви чуєте, як грають фанфари? – сказав дідусь. – Ви прислухайтесь, як вони грають! То вони кличуть ваше дитинство. Ваше дитинство кличуть до вас!

У мене аж у грудях похололо від дідових слів: труби кличуть до мене моє дитинство… Такого зі мною ще ніколи не бувало, ще ніхто не говорив мені таких слів… Я прислухався до фанфар. Тривожними були їх голоси, бо й дитинство моє було важким і тривожним, повним горя і злиднів. Звістку, пам’ятаю, про батькову смерть принесли – він загинув на германській війні. Мати билася головою об землю, ледве люди одхаяли. А незабаром і вона вмерла, бо такий уже судився їй короткий вік. А ми, як писав Шевченко, розлізлися межи людьми, мов мишенята… І так чогось гостро пригадалася мені тоді материна смерть, і так сльози вдушили… Спливла перед очима її могила, і верби над нею, і вечір той, коли був я на кладовищі в останній раз. А труби на сцені якось так сумно-сумно зітхнули, і здалося мені, що то вітер пролетів крізь вербове віття. Те густе, те зелене віття, що вдень і вночі схиляється над материною могилою. Але не встиг я прислухатись до цього шуму, як дзвінкі голоси оркестру побігли один за одним, і я подумав, що вони провіщають щось бентежне – мабуть, грім, мабуть, велику грозу.

В наступну мить я підвів голову і здивовано оглянувся довкола: зі сцени справді загримів грім! І хоч це був грім оркестру, я в думці ясно побачив зелене поле, і синє небо, і грізну чорну хмару, що швидко закриває собою небосхил.

- Це музика про вас, - говорив старий, - про життя ваше, про все, що було у вашому житті. Прислуховуйтесь уважно, вона розмовлятиме з вами, ви легко її розумітимете.

Ще раз загримів грім, і я подумав: ось, мабуть, вона, та хвилина, коли музика заговорила до мене. Чи й далі ж вона буде розмовляти зі мною? Чи й далі я її розумітиму?

Звуки летіли тепер тривожними зграями, і – дивна річ – я їх розумів. В усякому разі, мені здавалося, що я їх розумію.

Ви не повірите, хлопці, але я слухав музику і бачив перед собою такі знайомі картини…

Ось, розкидані вітром по всьому небу, з криком летять чорні птахи. Ось дерева розмахалися вітами, наче руками, - зараз, мабуть, полізуть одне на одного в бійку, а вітер з силою рве їхні крони, хоче їх зупинити, хоче помирити. Хряснув грім, і все потонуло в шумі зливи…

- Як же це так – ви слухали музику, а все це бачили? – не розуміє Альоша.

- Дурний ти, це в кіні показували, - пояснює йому малий Михайлик.

- Ні, Михайлику, це не в кіні. Це я слухав музику, а перед очима у мене спливали отакі картини. Вона їх народжувала, розумієш? Я сам дивувався – що ж таке? Ось я слухаю музику, а бачу птахів, дерева, поле… Труби співають про щось своє, а я чую шум зливи під зірчастими кленами, де торік стояв наш курінь.

А потім така радісна і світла музика полилася зі сцени. Яка ж вона була гарна, яка ж вона була наша! Я слухав її і бачив, як останні краплі дощу падають на молодий овес, як дід Щедрик задрав сиву голову, підставив обличчя під ці теплі краплі, як літи вибігли на вулицю і витанцьовують у калюжах…

А музика стає такою ніжною, такою гарною… Наче чуєш, як зозуля кує. Наче бачиш, як сонце виглянуло з-за хмар і над землею спалахнула райдуга…

Потім звуки наростають, наростають… Летять на тебе такою велетенською хвилею, і десь там, аж на самісінькому гребені, дзвенить один такий тривожний-тривожний звук. Потім ударили раптом у барабан, і встала перед моїми очима недавня війна…

Слухав я ту музику і дивувався: яка ж вона щира і правдива, як вона вміє схвилювати, збентежити! Адже я не плакав тоді, коли в нашому бліндажі умирав від ран шістнадцятирічний боєць-доброволець. Дуже тяжко вмирав, і ніхто нічим не міг йому допомогти. Я й подумав тоді, на концерті, що це по ньому, по солдату-дитині, плачуть на сцені труби. І сам заплакав…

А музика, здавалось мені, нагнітала темряву – чорну, як дьоготь, темряву фронтових ночей. Чулись мені в тій темряві гарматні постріли, бачився холодний світанок. І раптом заплакали-заголосили труби, розсипалися звуки, побігли-покотилися геть, і разом з ними, слідом за ними побігла думка. Там щось трапилось? – питав я себе. І враз усе стихло, і в цій тривожній тиші я побачив хрест, а на хресті – розп’яту німцями жінку…

Я на фронті бачив усе це. Я пройшов через усе це, але ніколи не міг подумати, що розповість мені про це оркестр.

Похмуро рокотали баси. Якась нова народжувалась мелодія. Я прислухався й почув: серед цього похмурого рокоту десь далеко-далеко лунають крики диких гусей, що повертаються навесні з-за моря додому. Пригадалась волога ніч, зорі в темному небі, а десь під зорями – крики диких гусей.

Потім тихо і мило заграли труби, а я подумав, що це вони малюють світанок. Я почув, як защебетав соловейко, як засміялась дитина, як ожили, прокинулись гаї, і тисячі звуків злетіли над землею. Я подумав: зараз зійде сонце! Зараз почнеться новий день! І так радісно, так гарно стало мені на душі, таким прекрасним здалося мені життя, так по-новому полюбив я і людей, і працю, і землю. От що таке симфонія, хлопці! Зрозуміло вам чи не зрозуміло?

Ми мовчали. Берези, як і перше, шуміли над нами, і листя ворушилося навпроти місяця, і віти плавали в теплому нічному повітрі.

Берези шуміли, як шумлять вони тисячі літ, а мені тепер, після дядькової розповіді, здавалося, що розказують вони своїм шумом якусь дуже близьку, дуже дорогу для мене історію.

- Чого ж тоді тих симфоній ніхто не любить? – порушив мовчанку Альоша. – От кажу ж вам, що в мене брат – сам музикант, на гітарі грає і на балалайці, а пішов у Харкові на концерт і з половини втік. Знав би, каже, що така юринда, був би краще на ті гроші пива випив. А ви, бач, не жалкуєте, що пішли. В чім же справа?

- Не можу тобі пояснити,Альошо, - відповів дядько Іван. – Симфонії, мабуть, теж різні бувають. Точнісінько так, як і пісні. Одну слухаєш і радієш – до чого ж вона приємна і гарна! Іншу хтось заспіває – тільки сплюнеш, бо зовсім вона не пісня, а справжнє тобі казна-що. Отак, мабуть, і симфонії. А втім, спитай кого-небудь грамотнішого.

- Або візьміть яблука, - сказав Михайлик. – Одне солодке, як мед, а друге таке кислюще, що й Хабаровськ видно.

- Та ти у нас розумець! – глузливо вигукнув Альоша. – Музику з яблуками порівняв. Ти б її ще з галушками або з пирогами зрівняв! От, мовляв, як їси пиріжок з повидлом, то він у роті так і тане, а от уже з квасолею їси, то зовсім не те… З квасолею, мовляв, у носі коле!

- «Мовляв, мовляв», - передражнив його хлопець. – Ти вже такий хвастун, що далі й нікуди. Що тобі не скажи, все не так, все не по-твоєму. Всіх поправляєш, над усіма насміхаєшся, а сам не торопаєш ні бе ні ме.

- А що, схопив облизня? – засміявся дядько Іван.

- Хай ще хоч слово скаже – так батогом і вріжу! – погрозив Альоша.

- Ану ж спробуй! – наїжачився Михайлик.

- От і спробую! Й не подивлюся, що ти малий. Так одшмагаю, що й десятому закажеш.

- А я не подивлюся, що ти здоровий, - втрутився в суперечку дядько Іван. – Спробуй тільки хлопця хоч пальцем зачепити. Язиком, кажуть, базікай, а рукам волі не давай. Бач, знайшовся молодець проти овець!

Альоша ображено замовк, почав кутатись у стару шинелю, вмощуватись на нічліг. Ми з дядьком Іваном закурили. Після довгої мовчанки Альоша сказав:

- От коли б я умів пісні складати, я б склав красиву пісню про цього Михайлика. Він, бач, розсердився і до мене спиною ліг, а я ж його, чортяку малого, дуже люблю!

Ніхто Альоші не відповів. Незабаром він заснув. Услід за ним з цигаркою в руках захропів дядько Іван.

- А все ж мені пісні більше подобаються, ніж симфонії, - спросоння промовив Михайлик.

Я сів на коня і поїхав оглядати табун. Місяць високо стояв у небі, роси мигтіли в його світлі. Я їхав і думав про те, про що говорив щойно Альоша: от коли б я умів складати пісні, я б склав красиву пісню про малого нашого Михайлика, про березове листя і про нічний вітер, про села, що сплять під місяцем, і про далекі міста… Я б склав пісню, яка б приносила людям тільки радість, яка б допомагала їм у житті. От коли б я тільки умів складати пісні!..

Вілій Москалець

• < Попередня
• Наступна >