Починаймо з себе

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Зі школи й про школу

Опубліковано: П'ятниця, 30 грудня 2016, 10:25

З чого починається ранок звичайного українського школяра? Звичайно ж, із настирливого дзенькання будильника, поспіхом зібраного рюкзака, похапцем випитого чаю, а поміж усім цим із роздратувань і невдоволень та сумом за вихідними й канікулами. У голові повний хаос…

Свіже повітря, зимовий пейзаж, зустріч по дорозі з друзями приводять думки й плани на день до ладу. Ну от, усе стало так, як і повинно бути.

Заходжу до фойє гімназії. І мій погляд, як і кожного ранку, зупиняється на пронизливих поглядах юних захисників, які дивляться зі стенду «Хоробрі серця». Погляд живих надихає на добрі вчинки – гідні громадянина України, а погляд застиглих навіки закликає зберегти в пам’яті їх добре ім’я та ніколи не забувати, заради чого відлетіли у вічність молоді душі.

Поспішаю на зустріч з випускником нашої гімназії, учасником АТО - Ільченком Артемом. Він не вперше в нас на таких зустрічах, але кожного разу його цікаві розповіді захоплюють усе більше, заставляють поміркувати про те, а як би зробив я, адже за моїм рішенням будуть стояти мама, бабуся, рідні, український народ, моя країна…

У повній тиші класу звучав змужнілий голос нашого захисника. Розмова зав’язувалась, як-то кажуть, «слово за слово». Згадалось усе з самого початку -і юність, і Майдан, і війна на сході, і … друге, після тяжкого поранення, повернення до життя. Слухаю і розумію, що так, саме так зробив би кожен із нас. Але що якби не опинилось поряд вірних друзів, які вчасно надали Артему допомогу? А потім довгі дні лікування і реабілітації після того, як юне тіло прорешетило 46 осколків…

Я хочу жити в мирній, процвітаючій країні. Бачити щасливі очі своєї мами, бо я, її син, поруч з нею, а не в окопах з гвинтівкою. Щоб сотні матерів, сини яких стоять на захисті державних кордонів, не здригалися від несподіваного дзвінка, боючись отримати погану звістку, а діти не знали слова «війна». Щоб нагороди знаходили своїх Героїв особисто, а не вбитих горем їх родичів. Щоб мені та моїм землякам не доводилося шукати щастя в далеких краях, а бути завжди потрібними й корисними своїй державі.

Моя країна, як і жінка, завжди прекрасна. І такою я хочу бачити її завжди. Щоб узимку, як голову Снігової королеви, її прикрашала дорогоцінна корона – наші засніжені Карпати, а навесні вона була уквітчана духмяними квітами «…садів вишневих коло хати..» та вмита чистими джерельними водами. Улітку – сяяла золотом пшеничних та соняшникових полів і освіжалась чистим подихом зелених поліських лісів. Восени – дзвеніла щасливими голосами дітей, які поспішають до школи, пахла ароматом стиглих яблук та груш, а її засіки ломилися від запасів на зиму. І щоб завжди, незалежно від пори року чи оголошеного прогнозу погоди, над моєю Україною було голубе, безхмарне, мирне небо…

Раптом мої думки переривають слова Артема «… усе починається з самого себе, із до ладу складеного рюкзака, добре вивчених уроків, дружби і підтримки в колективі, ладу в сім’ї, порядку в місті, країні, й тоді – перемога неминуча!».

І тут я згадав свій ранок і 20 хвилин, які налаштовуть на позитив, і ті пронизуючі погляди мужніх захисників зі стенду. Адже їхні недовершені справи в ім’я розквіту нашої країни повинні продовжити ми – нове покоління.

Починаю з себе…
Богдан Кондратенко, учень 9А класу Бахмацької гімназії

• < Попередня
• Наступна >