Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Найбільша дорогоцінність

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
У Куренівського козака Кузьми Марковича Кеби (кебами на Запоріжжі прозивали тих, хто не лише шаблюкою вправно володів, а й розумну голову на плечах мав) було майже два десятки онуків. Для них він і прикупив у місцевого пана дев’ять десятин рахманної багатої земельки.
 

 
Костянтин Іванович з тремтною святістю в голосі розгортає дідів, аж коричневий від часу, з царськими печатями папір: це й стало причиною, що опинився Кузьма Маркович аж в Грем’яченську – глухому сибірському закуті.
 
Сина Івана ця доленька минула – розумівся на техніці, в новостворених ТСОЗАХ нарозхват. Хоч пізніше ця гірка чаша й ним була випита до дна.

“Спасібо Сталіну за щаслівоє децтво!” – виспівує хор первачків, а найголосніше - Костик поміж них. Повернувся додому, а їх нової, з широким рубленим ґанком, хати немає: розібрали й відвезли в райцентр, бо куркулі. Отак вони зимували аж до п’ятдесятого року: зразу в погрібці, тоді – в землянці.

– Спасибі новій владі, все, до копійки, відшкодували, – фронтовик відтає од болючих спогадів, засвіживши усмішкою вуста, – і за коні-корови, і за комори, повні збіжжя, районна комісія з поновлення прав реабілітованих розрахувалася в 70 тисяч карбованців. Купив я на оті купоно-карбованці в дев’яносто третьому році ось ці добренні два стільці. Та ще трохи дріб’язку.

  А у ту війну німці загосподарювали так, неначе на два віки прийшли. Сяк-так злагодили общину. Костика, бо ж малоліток, хоч і був в обійсті кінь, не чіпали. Тому він підрядився... дякувати. Сусіда, священик Маньківський, тільки-но повернувся, відбувши строк по розгрому Української автокефальної церкви. З донькою, викладачкою німецької мови, багато кого вона врятувала від фашистської неволі. Ото спряжуться батюшка з Костиком і їдуть по чужих селах: родини, хрестини, вінчання. Так-так, вінчання, бо ж одружених не брали до Німеччини. І палко молився отець за Перемогу, по великій таємниці повідавши, що його син – офіцер радянської армії.

А настала вона для отих 68 куренівців не 9 травня, а 3 вересня – це день, коли Японія повністю капітулювала.

– Втім, – фронтовик болісно й важко зітхає, – вісім чоловік не повернулося. І Олекса Глушко, і Михайло Тума, і Андрій Демченко – Курені великі, не всіх уже й пам’ятаю.

Сорок чотири доби в люті морози, на сухому пайку, їх, безвусих, везли на Далекий Схід. І треба ж - в сільце Чернігівку, де їх цілісінький рік за синів мали: словом рідним-погідним гріючи серця, останнім шматочком хліба ділячись.

– Наступ розпочався о третій ночі, – згадує Костянтин Іванович, – вбрід перейшли річку Мудзян і зненацька, без жодного пострілу, захопили заставу. Але через кілька днів 18 серпня японці вчинили відчайдушну контратаку.

Татарина Мамаджанова, що був в розрахунку їх кулемета другим номером, зрізало уламком. Костянтин в гарячці підхопився відбити ворога врукопаш, щось обпалило скроню, рвонуло стегно... впав горілиць. Останнє, що запам’ятав: важкий кований черевик японця, який через мить перетворить обличчя українця на криваве місиво.

Отямився в китайській хижці. Якби не маньчжурці, що ненавиділи японців-окупантів, сплив би сержант кров’ю на тій кам’яній безіменній висоті, злинувши у Вирій білим журавлем.
Повернувся додому аж в п’ятдесятому. Влаштувався помічником токаря в автопарк. Ні, хтось же доніс – син куркуля. То Костянтин - до діда, в Грєм`яченськ на завод. Й одразу ж про нього заговорили газети: фронтовик, передовик ... Костянтин Іванович й досі зберігає ті про нього замітки.

Там би й лишився, аби не мамин відчайдушний лист: “Синочку, рятуй, землянка завалилася. Де ж нам зимувати з сестричкою твоєю, беззахисницею?”

Так він знов повернувся на рідну землю. Влаштувався в Конотопське локомотивне депо. Спочатку - помічником машиніста, далі механіком локомотиву, водячи вантажні потяги на Білорусію. 30 років віддав залізниці ветеран. Побудував дім. Кращий, ошатніший, ніж в батька. Посадив сад. Вивів в люди доньку-вчительку, онуків. Але час від часу діставав отой дідів папір – а може, пригодиться. І ось, коли в дев’яностих дали право брати землю, зібралася їх родина на сімейну раду. “А що, Миколо, бери землю, – порадив зятеві. - Бо земля, казав дід Кузьма – найбільша в людини дорогоцінність. А ти ж біля землі вмієш ходити – агроном!”

Фермерське господарство “Горизонт” на Бахмаччині - одне з найміцніших. Пшениця тут родить по 48 центнерів з гектару, цукрові - по 540, гречка по 14. Підібрався добрий, згуртований механізаторський колектив, відданий землі, під характер й завзяття керівника - Миколи Харченка.

Але час від часу любить Костянтин Іванович повторювати зятеві діда Кузьми слова: “Земля - найбільша в людини дорогоцінність! Люби її, як матір, і вона тобі, як матір, воздасть”.

І. Просяник, с.Курінь

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове