- З готовністю відповім на всі запитання, тільки прошу, зважте, не я один, колективом зводили і „Хіммаш”, і житло, і допоміжні споруди. Зробили і справді  багато, дивуюсь, скільки встигли. Якби такими темпами продовжувалось міське будівництво, Бахмач був би зовсім іншим, - так почалась наша розмова з Олександром Дмитровичем Марченком, керівником найпотужнішої будівельної організації за всю історію нашого міста.

– Ні,  професією будівничого не марив. Так склалось життя. Родом із Тиниці. Нас у мами було п’ятеро - я і четверо сестер. Батька призвали у 1941-му, відтоді - ні вісточки, ні словечка, ні солдатського трикутничка, де поліг, нічого не знаємо. Мати чекала довгі роки, вже коли й годі було сподіватись, жевріла в ній надія. Мені тоді виповнилось два, що міг пам’ятати!? Усе, що знаю про батька, Дмитра Терентійовича, розповіла ненька, Одарка Данилівна. Вдовбувала в голову, що мріяв він, аби син вивчився. Оте його бажання вважав батьківським запові-том, з тим і жив.  Здолав я сім класів. Що далі? Закінчити 10-річку, а потім? Подався у Конотопський технікум цивільного будівництва. Міркував, це найближчий заклад, тут і навчання продовжу, і професію отримаю, тоді і  матері допоможу, і сестрам. Подумки радився з батьком, здалось, мій вибір він підтримав. Добирався до технікуму робочим поїздом, ходив тоді ”Плиски – Конотоп”. Підйом о четвертій, майже 12 верст пішки до полустанку під Халимонове. У руках корзинка-годувальниця з кількома картоплинами, з пляшечкою молока, інколи перепадав шматочок сальця. Такими були мої непрості „університети”. Закінчив науку в 1957, два роки, як належало, відпрацював. Обзавівся новими друзями, з начальством відносини склались нормально. Всі просили залишатись у Каховці. Мені й містечко подобалось, і люди. Уже начебто і погоджувався, а як  почну ”радитись” з батьком, відчуваю, він не вдоволений. Мовляв, на кого неньку залишаєш. І згадалось, як вона вдосвіта лаштувала оту корзинку, коли натомлена прокидалась, щоб мене і гарячим нагодувати, ще і в дорогу налаштувати теплих бульб. Ні, не зраджу я ні матір, ні сестер, ні рідну сторону - і подався на Тиницю. Скучив за сільською роботою, справа звична - у свиней і біля корови лад  дати, у курятнику щось прибити, на городі допомогти – так злетіло тижнів зо два.

 

Стало мені чогось не вистачати, і зрозумів, що бракує аромату щойно розпиляних дощок, дотику до застигаючого цементу,  не достає запахів фарби і тільки-но розгорнутих рулонів руберойду. Збагнув, що прикипіла моя душа до будівництва, пішов влаштовуватись на роботу. Першою організацією на  моєму шляху був „Міжколгоспбуд”, це і визначило  вибір. Почались звичні будівельні будні.

 Від армії мав відстрочку, бо мама вже в літах була. Та тільки одружився, військкомат тут же згадав про потенційного солдата, загримів я на службу. І це  коли тільки-но народився син. Так було.

 Повернувся через три роки, якраз почалось будівництво заводу. Прийняли майстром. Почали зводити допоміжні приміщення, де спочатку розмістилось заводоуправління, складські споруди, гуртожиток, душові, розчинний вузол… Згодом  забили перші палі майбутніх цехів. А паралельно вже увиразнювались контури потужної котельні, кисневого цеху, компресорної. Разом із заводом зростав і я. Скоро призначили виконробом, а невдовзі - і начальником дільниці. Колектив зростав - стало нас більше 220, а із субпідрядними організаціями добиралось до 400.

 Майбутнє пожежне депо наповнили верстатами і стали заводчани випускати першу продукцію. Уже знали, що це буде „Хіммаш”, що заводу потрібне житло, заклали підмурівок першої п’ятиповерхівки. Скільки їх було - боюсь збитись з ліку. Три 60-квартирних, стільки ж - на 70 помешкань. А ще виросли на 280 і 258 квартир. І будували ще і ще. Бахмач став набувати ознак справжнього міста. Крім житла, три дитячі садки, універмаг, Палац культури. Перед тим виросли готель і гуртожиток, скоро здійнялись у височінь приміщення, де тепер розташовані райрада і райдержадміністрація. Це наше будівельно-монтажне управління спорудило шляхопровід і бетоновані під’їзні шляхи від заводу.

Тепер  рідко виходжу у місто, та коли здоров’я дозволяє пройтись вулицями, радію, угледівши підйомний кран. Згадую, як колись стріли баштових наших помічників, немов дзьоби велетенських лелек, здіймали вантажі то там, то тут. Скільки ми збудували! Аж не віриться. Допомагали і голінцям, і курінцям, льонозавод у Батурині - теж справа СМУ-41. Коли озираюсь назад, згадую  свою будівельну гвардію, безвідмовних своїх помічників, хто квапився здати школи до початку навчального року, льонозавод до надходження нової  сировини. Працювали у дві, а то й три зміни, не зупиняли нас ні спека, ні морози, тому й встигли так багато зробити.

Років з десять тому онуки попросили показати, що збудоване нашими майстрами. Ми пішли вулицями, а я пригадував, хто відзначився на якомусь із об’єктів. Так спали на думку виконроб Дмитро Захарович Макаренко, майстри Олександр Іванович Горбач, Федір Федорович Пилипенко, Григорій Олександрович Закревський. Галя Кошіль починала маляром-штукатуром, прийшла до нас разом з тридцятьма випускницями ПТУ. Полюбила будівельну справу по-справжньому, вчилась заочно, теж стала виконробом. Галину Григорівну поважали за професіоналізм, за виваженість, за відповідальність.

Завжди можна було покластись на колективи бригадирів: бетонниками керував Василь Іванович Кагадій, мулярами – Олександр Микитович Зиза та Микола Михайлович Гурин, лоск наводили маляри, їхнім ватажком була Галина Михайлівна Байло. Скільки їх було, з ким працював пліч-о-пліч! Когось вже немає з нами, а зведене ними стоїть, служить людям. Чи не найкращий це пам’ятник тим, хто піднімав рідне місто !?

Колектив СМУ отримував 10 відсотків від зведеного житла, майже 150 квартир надали нашим мулярам, бетонникам, теслярам, малярам – представникам різних будівельних професій. То було подвійним святом - вселитись у новеньку квартиру, яку ти і збудував. Траплялись і казуси: настав момент, коли вже нікому було пропонувати житло, всі мали дах над головою. Згадую вхідчини  у бригадира Василя Титовича Поліщука і маляра Лідії Павлівни Кошіль, вони попросили звести для їхніх родин будиночки. Хотілось бути ближче до землі. СМУ пішло назустріч їх бажанням. Зважте, житло надавали безкоштовно! Правда, сьогодні звучить, як казка?

Тоді колектив наш був переважно молодіжний, час від часу гуляли весілля. Робоча обстановка - це не побачення під танцмайданчиком, тут одразу побачиш – хто є хто. Тому пари, як правило, були міцні. Побрались отак молодий тоді майстер Федір Пилипенко і така ж квітуча маляр-штукатур Олечка з сусідньої бригади. І скоро всі раділи їхній двійні.

Звісно, жили не лише роботою. Ходили на концерти, на циркові вистави, у пересувний зоопарк, сюди переважно приводили дітей. Про квитки здебільшого дбала профспілка. Коли колектив ударно попрацював на будівництві школи №1, директор заводу „Хіммаш” - Ігор Михайлович Нестеренко  за рахунок підприємства надав автобус „Ікарус” і забезпечив екскурсійними тижневими путівками у Ленінград 46 будівельників. Вражень було привезено стільки, що багато хто позаздрив щасливчикам. Тоді, щоб не образити нікого, відрядили ще одну групу охочих. Назбиралось чоловік із двадцять.

Скільки було тих вхідчин, всіх не перелічити. А от ще одне запам’яталось. Працював у нас бетонником-теслею Василь Сибір, мав чималеньку сімейку. Його родині  належало отримати 4-кімнатну квартиру, а таких тоді у наявності не було. Мусили б чекати, та профком і дирекція запропонували багатодітній сім’ї  дві суміжні квартири, так і розв’язали проблему.

Такі от справи. Інколи згадую батька, думаю, як би порадів він за зведене місто, за те, що до цього доклав руку і його син. А коли б побачив весь наш  дружний колектив, то залишився б задоволеним удвічі.