Кожен з нас, де б він не був, пам’ятає свою малу батьківщину - де промайнуло дитинство, шкільні та юнацькі роки. Ми з материнським молоком навчені жити і працювати на рідній землі, плекати, обробляти її в поті чола свого. Особливо це стосується жителів села, які добре знають ціну свої праці. Не виключенням є і гайворонці.

Жили, підіймали тогочасний колгосп з воєнних руїн, сподіваючись на те, що зроблять своє село багатим і квітучим. Результати не змусили на себе довго чекати: почали з’являтися нові робочі місця, оброблятися земельні угіддя, а в село приїздили на роботу молоді спеціалісти, які обов’язково забезпечувались житлом за рахунок колгоспу. 

 

Ті часи давно минули – стали далеким міфом, який сучасна молодь захоплено слухає з вуст старшого покоління, уже не сподіваючись на покращення ситуації. А ніхто з сучасного керівництва, вже тепер нового підприємства, яке було засноване замість колишнього СТОВ « Перемога», навіть не намагається щось змінити на краще. Та й навіщо це їм? Адже вони не місцеві і життям селян не дуже переймаються , не кажучи вже про молодь, яку, до речі, можна перелічити на пальцях. Бо багато молодих поїхало шукати кращої долі до столиці чи інших сіл. Залишаються тільки старожили та люди, яким пощастило утриматися на посадах, що вони займали ще при старому керівництві. Гайворонці уже й звикли до безробіття-безгрошів’я , виживають за рахунок здачі молока, кажуть: «Корова - наша годувальниця», тому й тримають по дві, три, а то й по чотири. Майже в кожній хаті, де проживає молода сім’я , є студенти чи діти шкільного віку. Подумалось, що чекає на них в майбутньому? Чи зможуть вони з певністю сказати, що їхня «материнська колиска» найквітучіша у цілому світі? Чи не перетвориться теперішній Гайворон у невелике поселення з кількох будинків? Якщо звернемося до статистичних даних за 2007 рік, то побачимо, що в селі народилося лише четверо немовлят, в той час, як цифра смертності зростає з кожним днем. За минулий рік у Гайвороні померло 26 чоловік. А на початку 2008 р. уже 9. Зрозуміло, що ця проблема стає найактуальнішою з кожним роком. Хочеться вірити, що життя на селі стане кращим, хоча б для того, щоб мешканці могли жити і працювати тут, на своїй рідній землі, не шукаючи щастя на чужих порогах.

Хотілося, аби міф наших бабусь і дідусів про минулі часи ожив, і село розрослося, як пагони молодого дерева. Можливо колись, в майбутньому, це і станеться, але для цього потрібно, аби кожен чиновник в селі пам’ятав, що за ним стоїть народ. І від нього залежить розвиток чи занепад села. Якщо це стане правилом, то земля знову заколоситься пшеницею, а не бур’янами.