Писали історію власною кров’ю

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 01 березня 2013, 19:56

Пригадую, ще в 90-му на святковий вогник, присвячений 45-річчю Дня Перемоги, до сільського Будинку культури запросили більше півсотні красненських фронтовиків і солдатських вдів. Мабуть, стільки ж залишалось, по домівках, бо прожиті літа, підірване лихоліттям здоров`я не дозволили багатьом відгукнутися на запрошення. Тепер героїв тієї війни можна перерахувати на пальцях, серед тих, хто повернувся з перемогою, - й Іван Павлович Тулуша. Уперше зустрівся з ним на тому святковому вогнику, а запам’ятався ветеран віршем, який прочитав на урочистості. Раніше тих рядків не чув. Ще раз зустрівся з ветераном напередодні Дня захисника Вітчизни кілька років тому, де красненця вітали зі святом і вручили живі квіти. Здається, червоні гвоздики серед тодішнього засніженого й морозяного лютого розчулили багатьох колишніх фронтовиків. Підійшов до І.П.Тулуші, сподіваючись записати рядки вірша, який він виголошував мало не два десятки років тому. Але гостей поквапили до РБК, де на них чекав святковий концерт. Я пообіцяв відвідати красненського орденоносця в його рідному селі. Збирався довгенько, спасибі Івану Павловичу, що дочекався.

Давно дороги фронтовые
Покрыли травы и леса.
Давненько почты полевые
Забыли наши адреса.
Но память, память для солдата, -
Она как вечная страда,
Кого-то ждет, зовет куда-то
И даже греет иногда.
Я не напрасно беспокоюсь,
Чтоб не забылась та война,
Ведь эта память – наша совесть,
Она как сила нам нужна.

Він продекламував ці хвилюючі рядки, помовчали. Думали, мабуть, про одне й теж, тільки він - безпосередній учасник буремних подій, а я знайомий з ними із книжок, кінострічок, зі спогадів колишніх бійців Великої Вітчизняної. Захотілося дізнатись про життя фронтовика більше.

- Якщо почати із мого дитинства, то жилося не анті. Нас у батьків було шестеро. А ще мешкала з нами бабуся Уля - батькова ненька. От і виходить - дев’ять душ. А справжні робочі руки всього у двох , маю на увазі батька й маму. То й мені прийшлося ходити в колгосп на роботу за три версти, у Красне. Такі були мої канікули в десять років. Жили в невеликому хуторі Тулушин із дев’яти дворів. Улітку пас телят, лошат, корів. У 1940 наш хутірець переселили в Пирогівку – трохи ближче до Красного. А через рік почалася війна, напав на нас німець, а скоро розпочалася окупація. За місяць до неї пішов на фронт брат Петро, а ми залишилися під німецькими катами. Нерідко попадало нагая як не від німця, так від поліцаїв. У 43-му нас звільнила Радянська Армія й зразу ж пішов на фронт батько, до речі, він учасник Фінської війни. Повернувся з фронту пораненим, отримав другу групу інвалідності. Брат Петро теж прийшов додому й теж з другою групою. Воював і я. І мене подірявило. Сьогодні в мене перша група. Ті давні поранення і всілякі хвороби не дають спокою.

Мій бойовий шлях поділив би на той, що пройшов по українській землі – він досить короткий. А потім йшов Білорусією – це міста й села, суши й болота, ліси й річки. Йшли вдень і вночі, узимку і влітку. Згадую й дивуюсь, не віриться, як міг пережити те пекло. Бувало й так, що потрапляв у німецькі пастки. Але, не дивлячись ні на що, видиралися з небезпеки і знову йшли на захід. Я був телефоністом, забезпечував зв’язок штабів із передовою. Не всі звільнені міста запам’ятались, були серед них Єльськ, Мозир, Пінськ, Столін, Брест. Пройшов Литвою, Латвією та Естонією. Побачив і Польщу, закінчив свій бойовий шлях у Німеччині , на Ельбі, де зустрілися з американцями. У Берліні не був, хоча участь у боях за місто брав на підступах до нього. Про це свідчить медаль „За взятие Берлина”. Після війни залишився в армії ще п’ять років. Найдовше прослужив під Дрезденом, а ще побував у Ієні, Цвіккау, Нойруппині, Ордруфі. Маю чотири ордени, найдорожчий мені орден Червоної Зірки, який отримав ще в 44-му, штурмуючи Брестську фортецю. Гаряче там було . Відзначили мене за відмінну роботу телефонної лінії і за те, що не розгубився і залишився за командира відділення, якого поранило в бою.

Молодь що нині знає про війну?! Запитай у них про Сталінград, Курську Дугу... Може щось пригадають, а ми ту історію писали власною кров’ю. Пішло на фронт більше тисячі красненців, повернулися не всі – 462 наші земляки залишилися на вогняних шляхах війни навіки. А ті, хто прийшов, згадували колишні свої баталії – така картина вимальовувалася тільки записуй. Та тоді чи приходило це в голову. От, візьмімо, телефоніста, яке завдання у фронтового зв’язківця. Здається, просто - дроти проклав від штабу до окопів і все. Уявіть котушку, на якій кілька сот метрів отих проводів. Найчастіше треба тягти дві бобіни. А лише в одній - півтора пуди. Пригинає до землі той тягар, чим далі тягнеш – кабелю все менше, стає легше. Але тут чекає інша напасть, чим ближче лінія вогню, тим небезпечніше – ти і снайперу бажана ціль, як помітять бійця з бобінами, не поскупляться гади садонути з міномета. Скільки раз бувало, бо знав ворог ціну тим дротам - то нерв фронту. А як зв`язок обірветься - йди перевіряй. А що тебе там чекає, один Бог знає. Може сліпий осколок перебив лінію, а мо й нишпорки ворожі виявили кабель і перерізали, а самі чекають на тебе у засідці. А то, дивись, і міну замаскують під поривом, тоді справи зовсім кепські. Скількох бойових друзів загубив по дорозі на Берлін. Сам бував за крок від смерті. Маю контузію, легке і важке поранення – увесь асортимент. Добряче мене зачепило у Прибалтиці. Було так - отримав завдання протягнути лінію до наших артилеристів, у них чомусь рація відмовила. Мав перебігти відкриту місцину, а німець, знай, довбе її з мінометів. Вирви від вибухів нагадували побите віспою обличчя. Приготувався до вирішального кидка, а чи кинувся бігти не пам’ятаю... До тями прийшов у госпіталі, й дотепер достеменно не знаю, хто мене підібрав. Страшна штука – війна, не щадить ні малого, ні старого, вбиває, калічить, озлоблює.

Після армії повернувся в рідне село. Трохи попрацював у колгоспі, а потім подався на залізницю. Влаштувався кочегаром на паротяг, хотілося вивчитися на машиніста, а там протяги, заробив хронічну пневмонію. Робота подобалася, а треба залишати паровози. Тут якраз нагодився вербувальник, агітував їхати в Крим. Захотілося побачити світ і погодився перебратися на Південь. А головне, сподівався поправити здоров’я. Справді, оклигав досить швидко, та клімат не підійшов дружині – стала хворіти вона. А ще весь час скучали за рідними краями, то сім’я повернулася у Красне. Був на тракторі, потім недуги дойняли знову, мусив шукати легшу роботу, запропонували у ревкомісію. Там і дочекався заслуженого відпочинку.

Так склалося, що живу сам. Заслаб, подумайте, добирається вже до дев’яноста. Спасибі сусідці , то води принесе, то ще щось допоможе. Вдячний їй без міри, Варвара Олексіївна - донька фронтовика-блокадника, її батько, Олексій Пантелеймонович Шмагун, обороняв Ленінград. Війна так нас поколошматила, що скрізь, куди не кінь, - то фронтовик, то солдатська вдова. Щоправда, немає тепер у селі вояків, залишилося нас всього семеро. Лише вигорілі червоні зірочки на хвіртках нагадують, що колись там жив герой війни. Такі от справи, варто нагадати, що більше тисячі красненців, захищали Вітчизну в морі, в небі і на землі, за мужність і самовідданість 418 з них були нагороджені бойовими орденами і медалями. На граніті сільського пам’ятника золотими літерами викарбувано 462 імені наших земляків, хто не повернувся. І ще, боронили ми рідну землю для народу, для України, а що нині відбувається з нею, важко збагнути. Не зовсім спокійно ветеранському серцю.

Борис Бобришев

• < Попередня
• Наступна >