Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Розповім про земляка-ветерана

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Є в нашому селі Бахмач куток, який називають Моргунівкою. Найчастіше на 9 Травня, під Новий рік і Різдво поштарка приносить сюди листи з незвичною для нашого ока латиною на конверті. Адресовані вони Дмитру Олександровичу Марченку. Приходить пошта із чеського містечка Кладно, а відправляє її Зденек Кучера.


З дозволу отримувача прочитаємо останню листівку: «Уважаемый Дима, поздравляем тебя, твою жену, всю твою фамилию и всех жителей с. Бахмача с праздником Победы. Пусть в вашей жизни всё будет хорошо. Зденек и Элишка». Хто ж він, мій земляк, що йому пишуть аж із самої Чехії?


Про своє життя-буття розповідає сам Марченко.


- Народився у 1924 році, на початку листопада виповнилося 89. Сам з Дептівки. У батьків нас було шестеро – п’ять хлопців і найменша сестра Меланія. Я серед братів найменший. У 1941-му закінчив сім класів. Почалася війна, два роки жив в окупації. Дептівку звільнили раніше, ніж Бахмач – на другий день осені. То вже восьмого вересня 1943-го призвали до армії.


Воювати випало всім п’ятьом. Гаврило пішов у армію ще в 1938-му, останній лист прийшов посеред червня 1941-го: «Днів через два буду вдома…» Його так ніколи і не дочекались. Знали лише, що служив у десантних військах, часто стрибав із парашутом. Пізніше у наше село забрів оточенець, розповідав про свою долю. Виявилося, служив з Гаврилом в одній частині. У перші ж дні війни у важких боях загинула більшість бойового складу десантників.


Моя перша військова частина розташовувалась у Бородянці. Це поруч із Києвом. Ми часто імітували підготовку до наступу на столицю, відволікаючи фашистів від справжнього напрямку головного удару. А фашисти бомбардували нас по-справжньому, тоді і побачив перші смерті.


Пройшов Житомирщину, Хмельниччину, Польщу. Був тричі контужений і стільки ж разів поранений. Перший раз уламок улучив у руку. Удруге – у спину. Мене вже відправляли до госпіталю, як почався черговий обстріл, і ворожий метал знову знайшов мене. На лікуванні був недовго – молодий організм швидко затягував рани. Після госпіталю до піхоти вже не потрапив. Воював у четвертій танковій армії під командуванням Лелюшенка. Командиром 16-ої механізованої бригади був полковник Ривж. Не знаю, звідки він почав воювати, але був справжнім командиром, розробляв операції так, щоб і завдання виконати, і бійців не втратити.


Служив десантником. Прилипнемо до танків душ по п’ять - і на прорив у ворожі тили, а там перекриваємо залізниці, підпалюємо склади з бензином, висаджуємо у повітря ворожі арсенали. Коли згадую про бої, думаю, як різниться справжня війна від тієї, що показують у кіно. Учепишся в танкову броню, а панцирник летить по вибоїнах так, що ризикуєш опинитись під гусеницями багатотонної машини. Як не погодитись із тим, що кавалерист у сідлі відчуває себе впевненіше, ніж десантник на броні. І коли мчить танк, сильніше за гуркіт його двигуна ляскають об башту, об борти ворожі кулі. Ще небезпечніші уламки, ну, а як снаряд ворожий влучає... Скількох бойових друзів утратив на тих вогняних дорогах війни.


Там подружився з Єгором Слєсарєвим. Родом він із Брянщини. Були ми на фронті, як брати. Дійшли до Берліна, на Рейхстазі залишили свої написи: «Мы были здесь…» І підписались своїми прізвищами. З Єгором підтримував зв’язки ще і після війни. Відвідував його в Естонії, де він жив тривалий час, гостював на Брянщині у його сестри Агафії, яка запросила до себе нас із дружиною.

Але то було пізніше, а тоді, у 1945-му, нам довелось ще звільняти і Прагу. Не передати словами, як нас зустрічали чехи. Як зустрічали... Саме в ті дні переможного травня і познайомився із чеським юнаком. Зденек був майже ровесником. І ось вже майже сімдесят років отримую від нього поштові послання. Ті кілька рядків його вітань завжди зігрівають, повертаюсь уявою у хвилюючий травень сорок п’ятого.


Заради справедливості скажу, скрізь зустрічали нас радо, з квітами, зі щирими обіймами і слізьми. Пригадався епізод у Польщі. Влетіли у містечко, німці ніяк не чекали нас у своєму тилу, покидали щойно награбоване і, хто вцілів, рушили у сусідній ліс. Гукає мене до хати літній поляк: „ Прошу, пана...” Зайшов з острахом, бо не звичне для мого вуха оте „пан”. За столом сидять дітлахи - душ шестеро. Господарка виймає з печі паляницю дуже схожу на мамину. А як розрізала, подала по скибці кожному, отримав гостинця і я. Теплий хліб у руках, його аромат нагадали домівку так явно, що навіть зволожніли очі. Такі епізоди не забуваються ніколи...


...Так. Нагороди маю. Їх декілька , здебільшого ті, що вручали вже після війни з нагоди різних ювілеїв. По-справжньому ціную ту, що здобув у боях. Це медаль «За відвагу».


З армії повернувся лише в 1949-му. На свій клопіт оволодів військовою професією радіотелеграфіста. Це досить рідкісна спеціальність. І ще багато років мене призивали на військову перепідготовку. Якось підрахував, вийшло, що служив додатково ще майже рік.


...Трудився, стаж маю ледь не півстолітній. Спочатку працював завклубом. Але запропонували посаду вчителя фізкультури. Закінчив училище і шість літ віддав школі. Так склалось , що брати Аркадій, Костя і Петро одружились на медичках, а в їхніх наречених і батьки здебільшого теж були медиками.


Звісно, часто бував серед лікарів, захотілось і самому присвятити себе медицині. Подався у Новгород-Сіверське медучилище. Приїхав запізно, групи були набрані. Запропонували мені опановувати ветеринарію. Так і став лікувати свійських тварин, віддав цій справі більше 40 років.


...Діти є – два сини. Обидва пов’язали свої долі із службою по захисту Батьківщини. І Сергій, і Юрій - офіцери, проте вже давно на заслуженому відпочинку...


Дмитро Олександрович невеликого зросту. У рухах вже відчувається тягар прожитих років, дають взнаки і колишні рани, і холодна броня, від якої заклякли кістки. Але є щось в колишньому фронтовикові , що випромінює впевненість і надійність. Він і його побратими зробили велике діло – переламали хребет фашистському звіру. Їх подвиг повинні пам’ятати вічно.

Володимир Соловецький,
голова сільської ветеранської організації

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове