Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Розкидала нас доля

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Прочёл материал о выпускниках сорокалетней давности из Халимоново. В этом селе побывать так и не удалось, но наслышан и начитан об успехе тружеников колхоза имени Ватутина. Опыт халимоновцев распространяла и районная, и областная печать, даже припоминаю телерепортажи. Запомнился, например, тот, который вёлся c колхозного ипподрома.


Спасибо Василию Левчановскому, который напомнил о том беззаботном, счастливом времени. Думаю, было бы полезным вспоминать в газете о выпускниках прошлых лет. Я закончил школу 38 лет назад. Обещаю, что расскажу о нашем классе через два года. А редакции предлагаю внедрить рубрику «Выпускники прошлых лет».


Николай Тесля

Хоча родом із села, свою долю пов’язала з залізницею. Працювала в техконторі. А після реорганізації багатьох служб запропонували місце у депо. Уже кілька років чергова на проходній. Згодом усвідомила, що робота ця, як не дивно, має цікаві особливості. І кожного ранку, і в обідню перерву, і ввечері повз мене проходять сотні людей. А в кожного своя доля, свої проблеми, свої турботи. Із уривків фраз можу багато дізнатись: і прогноз погоди, і результат футбольного матчу чи боксерського двобою. Почуєш, що хтось із молодих деповців став батьком і, навпаки, у якійсь родині пішов у вічність престарілий їхній пращур.


З особливою заздрістю дізнавалась про чужі зустрічі однокласників – найчастіше це ювілейні – 10, 20, 30. А часом відбувалися і поміж цими датами. Я ж зі своїми ровесниками не зустрічалася ні разу. Так хотілось, щоб знайшовся хтось, хто зібрав би нас до гурту. Якось ще в минулому році в пору зустрічей колишніх випускників, а це червень- серпень, у мене з’явилось бажання відшукати всіх, з ким ходила до школи. Мабуть, немає класу, котрий роки розлуки не потріпали б так безжалісно. Було нас 28, п’ятеро вже не зберуться з нами ніколи. І хоча в цьому році виповнилось 39 літ, як пролунав наш останній дзвоник, вирішила поквапить події. Стала шукати біловежівців – випускників 1975 року. Знайшла всіх. На жаль, дехто у лікарні, інші не змогли приїхати з поважних причин, але шістнадцять нас усе ж таки зустрілись. Володимир Гусол, Галина Федоряка, Іван Гусол та Ніна Тертишна приїхали з Києва. Це вони у далекому 1975 після восьмого разом вступили до технікуму. Після закінчення - пішли на виробництво. Парубки пішли на Оболонський пивоварний завод. Підприємство надало їм квартири. І тепер вони живуть не лише в одному будинку, а навіть в одному під’їзді – так близько не мешкали навіть у Білих Вежах.


Ніна і Галина працюють на іншому підприємстві, де виготовляються газовані напої.


Усі четверо ще і сьогодні підтримують дружні стосунки. Більше того, вони покумалися.


Є серед наших випускників лікарі: Віталій Булах бореться із людськими хворобами, а Галина Доценко лікує тварин. А ще вона у нас найсміливіша мама, має четверо дітей. Вони, звісно, уже давно дорослі, уже самі стали батьками – подарували нашій Галині п’ятьох онуків.


Ненаженко Андрій працює механізатором. Трудиться у Бахмацькому СТОВ «Надія». Знають його як вмілого тракториста і надійного товариша. Це саме він зберіг і приніс на зустріч останнє фото нашого класу. Пожовкла світлина нагадала наше сонячне дитинство і перші кроки у юність. Чомусь згадався солов’їний спів, жнивні поля з перестиглим колоссям, сільські зоряні вечори, прохолодні вересневі ранки по дорозі у школу...


Олександр Саєнко, як і я, пов’язав свою долю із залізницею, виходить ми - колеги.


По всіх усюдах розкидала нас доля. І лише Іван залишився на рідній стороні і займається звичною для біловежівців справою - він хлібороб. Не рядовий хлібороб, він – фермер. Непросту і відповідальну справу поклав на свої плечі. Дбає, аби щедра українська земля віддячувала вагомими врожаями.


Боляче про це говорити, занепадають Білі Вежі – наше рідне село. Білі Вежі-2 можете знайти лише на якійсь застарілій карті. Насправді ж цього села немає. Там, де стояли хати, сьогодні лякають своїм сумом здичавілі чагарники. Так хочеться вірити, що хтось доєднається до справи Івана Гунька і теж сприятиме відродженню нашого краю. Адже в нього така славна історія. Саме до нас, на родючі землі, прибували колоністи із Німеччини. І звались навколишні поселення Вердер, Рундивізія, Городок. Та все ж Білі Вежі і залишаться ними, бо ще у «Слові о полку Ігоревім» згадав про наше село, тодішнє містечко-град, літописець древності Нестор.


...Ми сфотографувалися на пам’ять гуртом. У центрі поставили єдиного серед нас біловежівця, який обрав для себе не простий, але почесний шлях. Він оберіг нашої малої батьківщини. Даруй, Боже, йому всіх гараздів, здоров’я і успіхів у його справі.


Наталія Федоряка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове