Погляд у минуле

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 26 вересня 2014, 08:45

Сторінка історії села Бахмач-Другий

Село Бахмач - тихе, спокійне та затишне. Це царина крислатих верб, ширококронних кленів та осокорів, тіні яких обережно лягають на голубінь річки Бахмачки та притоки Рудки, де карасі грають пелюстками садоцвіту.

При в’їзді на тракторний стан колишнього колгоспу ім. Щорса на високому постаменті завмер трактор «Універсал». А із протилежного боку - сівалка. Вона – ровесниця артілі. Це – Монумент трудової слави. Скільки б могли розповісти захоплюючого той трактор і сівалка. І молодь, затамувавши подих, удивлялась у провісників колективної праці, слухала їх бувальщину, не придуману новелу.

Цю історію мені повідав більше 30 років тому Іван Іванович Іванько, тридцятитисячник, людина цікавої долі, про нього вже розповідали на сторінках газети.

...Ховали дядька Омеляна всім селом. Із оркестром. На хвилях траурного маршу відпливав у червонім човні Омелько Бридковський на плечах побратимів-механізаторів.

Видатним він не став. Жодного ордена, чи хоча б медалі не несли на подушечці поперед небіжчика. Не домігся за життя ніяких посад. Лише просив не зсаджувати із трактора, доки сам не зійде за власним бажанням.

Подружились вони з «Універсалом» задовго до війни. Трактор щойно прибув з харківського конвеєра, виблискуючи сталлю і срібними фарами-очима. Статечно трубкою попихкував. Дим кільцями пускав, немов заправський курень. А голосище !

Ну й Омелян був - не промах. Широкоплечий, чорновусий. З-під кашкета ще чуб кучерявився, як смола.

Не одного «Фордзона» і «Путилівця» осідлав Омелян до зустрічі з «Універсалом». Та чомусь саме цей припав йому до серця. Може б ще не один десяток років прожив дядько Омелько, якби здався на прохання–пораду голови. Скільки разів Іван Іванович благав старого:

- Омеляне Андрійовичу, ну що ви мучитесь біля цієї руїни ? У брухт її пора, на переплавку! А самі - на спочинок. На пенсію. Вуликів подаруємо для пасіки домашньої…

Омелян посуплював кущуваті брови. Блимав з-під них сердитими очима:

- Співай, співай. Думаєш, не розумію твоєї пісні ? Кажи прямо: списати хочу «Універсала», щоб нового трактора одержати. А то завів: пенсія, пасіка...

А затим, виговорившись, вже іншим тоном - хитрим, лагідно-примирливим додавав:

- Ну, змилуйся. Уваж старого, Йване. Повір, серцем приріс до нього. А на «Беларусь» пересідати неохота, та й пізно вже мені перевчатися.

- Та хіба я що, ворог вам ? Я ж кращого бажаю, - примирливо погоджувався голова колгоспу. – Я не перечу проти волі вашої, аби вам добре було…

І коли сумна звістка пролетіла селом, коли услід за нею привезли з поля дядька Омеляна, схопився за серце Іванько. Довго-довго невідривним поглядом вдивлявся у різьблені риси обличчя свого сивовусого друга. У чуприну Омелянову вплелася сива нитка бабиного літа. У зіницях застиг навіки журавлиний ключ, і от тепер пливе з ним разом в безповоротну путь. Поміж підпалених осінню кленів, над морем непокритих голів, над схиленими знаменами…

З болем у серці, з валідолом у кишені прийшов Іванько наступного ранку в контору, доручивши роздачу наряду агрономові. Мовчки сидів за столом, дослухаючись до розмови , а рука з олівцем механічно бігала по аркушу. Трактори ! Цілу валку вишикував їх на паперовому аркуші. Двадцять три їх у колгоспі імені Щорса, потужних, кожен у ділі, усі в роботі. Та лише Омелянового осиротілого тракторця запримітив Іванько, проїжджаючи через годину повз ремонтної майстерні.

Поміж незвично оголених ходових коліс «Універсала» раптом замерехтів блакитний вогник. Рвучко крутонув баранкою «газика». Підлетів до майстерні.

- Ти що ж це робиш ? – вигукнув, поспіхом вискакуючи з машини. Та молодий автогенщик навіть голови не підвів на той вигук. Був так захоплений ділом, відчикриживши обидва крила, і далі, мов масло, різав голубим промінцем автогену втомлений метал.

- У брухт списав цю руїну бригадир, - весело пояснив, не помічаючи крізь темні окуляри, як пополотніло від гніву Іванькове обличчя, як затремтіли знервовано губи.

- Я тобі покажу «у брухт» ! Ану негайно ж привари крила на місце ! Та бери потім шланг, щітку, ганчірку і, щоб заблищав він у тебе, як новенький ! Та не барись!

Віддаючи сердитим тоном цей наказ, Іван Іванович ще й сам не усвідомлював, що означає й чим викликаний його раптовий гнів.

Та невдовзі тягач приволік десь із-за села залишки дота - залізобетонну брилу. Лягла вона проти в’їзду на тракторний стан. І завзято запрацювали біля неї муляри-штукатури. А потім автокран обережно відірвав від землі - вперше за тридцять літ, - помолоділого, оновленого, любовно пофарбованого «Універсала» і поставив його на високий, щойно змайстрований п’єдестал.

На сталевій пластині пурпурово спалахнули слова: «Товаришу механізаторе, не пройди мимо, не знявши шапки перед первістком вітчизняного тракторобудування, на якому 30 років працював Омелян Андрійович Бридковський. Сідлай нову техніку, рушай далі вперед!»

Поруч з Монументом трудової слави виструнчились у почесній варті незмінні, невтомні вартові - тополі. Вони ще й досі вартують лан і старезний козацький шлях. От тільки «Універсал» і трудяга-сівалка зникли з постаментів. І здається мені, що без них осиротіли не лише колишній тракторний стан, а й все село, стали якимись убогими. А ще відчуваю провину перед старшим своїм земляком Омеляном Бридковським за те, що не вберіг його сталевого друга...

Володимир Соловецький,
голова сільської ветеранської організації

На знімку: колишні визволителі Бахмаччини артилерист Георгій Іванович Гедройц і мінометник Іван Захарович Притиченко у тракторі-трударю впізнали вірного помічника років війни, який допомагав пересувати бойову техніку. А інколи і рятував своїм корпусом від нальотів ворожої авіації. Саме біля нього і сфотографувалися на пам’ять. ( Знімок зроблено 9 вересня 2009 року).
Фото Бориса Бобришева

• < Попередня
• Наступна >