Виціловувала б онучатко...

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 27 лютого 2015, 11:35

Ми знову сидимо навпроти, спілкуємось, як і тоді, влітку, говоримо про героїв Небесної сотні. Світлана Миколаївна напівосиротіла - в неї не стало сина. Душа Василя Прохорського вже рік спочиває десь у вирії, а материнська душа печеться щемким болем на нашій грішній землі. Здається, за цей час нічого не змінилося у обличчі співрозмовниці, тільки очі випромінюють ще більший сум. Може це від нещодавнього вшанування з нагоди річниці загибелі її Василька, на яке до пам’ятника Герою України Василя Прохорського зійшлася не лише вся Дмитрівка, а й прибули представники з райцентру, області, навіть з Києва.

- Сподівалася, що час хоч трохи втамує біль втрати. Та де там... Кожного дня посипають сіль на мою рану. Вже остерігаюсь вмикати телевізора, там обов’язково зайде розмова про вбитих на Інститутській. Як не про них, то почую про сотні полеглих під Іловайськом, тепер повбивали під Дебальцевим, а моє вистраждане серце знову стискається від болю, тепер ятрить душу доля чиїхось синів. У перші місяці тупу тугу зменшували сльози, тепер вони повисихали, і нестерпний біль завжди зі мною.

Того пам’ятного дня, коли справляли по Василеві роковини, стояла біля пам’ятника. Вже священик розпочав поминальну службу, півча підхопила молитви, а в моїх очах світ поплив, гіркий клубок підкотився до горла. Мусила притулитися до гранітної стели, аби не підкосилися ноги. Очікувала холодного дотику каменя, а він виявився зігрітим сонечком. Здалося, що то торкаюся Василевого теплого плеча. Де взялися сльози, стало гірко-солодко на душі. Мабуть синова душа була десь поруч, чула биття мого серця.

У повідомленнях з Донбасу лунала знайома зі шкільної юності назва – Краснодон. Згадала „Молоду гвардію”, Олега Кошового, замученого катами. Подумала, що його мама страждала, як і я. Може їй було хоч якоюсь втіхою, що життя сина-молодогвардійця наблизило перемогу над ворогами.
В перший час теж тішилася думкою, що життя Василя теж не втрачено марно, що покладене на олтар перемоги над неправдою, над несправедливістю, над нелюдською жадобою. Сподівалася, що країна заживе по новому. А що бачу. Знову крадуть. Негідники з числа високопосадовців присвоюють право на привілеї учасників АТО, а справжніх бійців тих пільг позбавляють. Як сподівалася, що новопризначений прокурор сприятиме розслідуванню масового вбивства на Майдані. Де там, ніколи було прокуророві. Новопризначений призначав на посади Пшонкових родичів. Ну, як не боліти моєму загорьованому серцю.

Хотілося справедливості, заможнішого життя, а що вийшло. Що коїться з цінами. Ні, вони не ростуть, вони вибухають, - терпляче слухаю Світлану Миколаївну, не заважаю їй виговоритись. Нехай не слізьми, так словом пригамує свою пекучу тугу.

А Василя Прохорського жаль, як і всіх його побратимів, на чиїх плечах піднялися на п’єдестал влади нові можновладці. Чи їм байдужі наші проблеми, чи не вистачає хисту керувати державою, тільки життя не стає втішним...

Прощалися, Світлана Миколаївна показала фото. На світлині вона з невісткою Діною і свахою Ольгою Михайлівною.

- Так не вистачає на знімку мого Василька. Якби не так повернулася доля, може, вже виціловувала б онучатко...

Вже вдогін отримав від матері Василя Прохорського СМС-ку:

Слава Україні, Героям слава!
Це не пусті слова.
Нехай країна пам’ятником стане – СИЛЬНА І НОВА!

Борис Бобришев,
Бахмач-Дмитрівка

• < Попередня
• Наступна >