Розпитав би у нього

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: Понеділок, 20 квітня 2015, 09:30

Наближається 70-ліття перемоги над фашистською ордою. Ми повинні пам'ятати героїв-визволителів. На жаль, багатьох вже немає з нами. Розповім про свого колегу по роботі у „Сільгосптехніці”, колишнього фронтовика Івана Федотовича Міщенка. Кавалер бойових орденів Червона Зірка, Слави III ступеня форсував водні перешкоди – річки Дніпро та Одер. А ще б нагороджений медалями "За відвагу", "За звільнення Варшави".

Іван Федотович - більмачівець, народився у 1923 році. У 1941-му, на початку Великої Вітчизняної війни, Івана мобілізували. Та німецький десант перекрив шлях новобранцям на схід, змусив розійтися до домівок. Під час окупації мусив переховуватися, аби не забрали на каторожні роботи. А коли повернулися наші, пішов у військо.

З цікавістю слухав спогади колишнього артилериста, як звільняв він Україну, Білорусь, Польщу. Якраз переказаний Іваном Федотовичем бойовий епізод під польським Лодзем, закарбувався, врізався у пам'ять найміцніше.

...Рухались вночі. Німцям утримувати фронт щільною лінією ставало все складніше. То бійці пройшли, не помітивши ні своєї, ні німецької оборони. Іван Федотович був помічником командира взводу. Першими рухалися старший лейтенант і капітан, дісталися околиці села. У темряві ледь розгледіли крайню будівлю, увійшли на хутірське дворище. Як з-під землі з'явився німець:" Хенде хох!" Хтось підняв руки, інший кинувся назад, а сержант Міщенко тихенько продовжив рух і потрапив у довгий хлів. Прислухався, галас стих. Став придивлятися і допетрав, що у сараї спали німці. Наш земляк подався тишком у кінець хліва і, натрапивши на протилежні двері, вийшов у сад.

Зачаївся за високим парканом у бур'янах. Йти далі не ризикнув, остерігаючись знову натрапити на фашистів. Почало світати і побачив, що схованка поруч з ворітьми не вельми надійна. У підтвердження його побоювань із брами вийшли двоє німців. Наш герой щільніше втиснувся в огорожу. Найгірше – фрици тримали на повідку вівчарку. Іван молив долю, аби вітерець не дмухнув у бік сторожового пса, аби собака не вчув сторонній запах. Німці трохи потупцяли, запалили цигарки і подалися в інший бік...

А в цей час полоненого капітана німці обеззброїли, роздягли до спіднього і позрізали ґудзики – випробуваний засіб завадити втекти. Невільника везли підводою, очевидно, у штаб. Німець, що супроводжував, втратив пильність і тут же „посмакував” міць російського кулака. Поки фашист приходив до тями, капітан позбавився важких чобіт і у підштаниках мчав босоніж повз німецьку батарею. Німці-мінометники байдуже спостерігали ту кумедну картину, очевидно, міркували, що місцевий поляк-селянин біжить завертати худобу, що якраз паслась неподалік...

Міщенко з того дещо бачив. Геройський вчинок командира надихнув сержанта діяти рішучіше, до того ж він вже зорієнтувався, де наші. Артилерист-розвідник пірнув у жито. Повз по-пластунськи, час від часу притискаючись вухом до землі – чи не чути чужих кроків. Та більше долинав стукіт власного серця. Іван дістався таки своїх. Але до того ще довго повз картоплею, втискаючися у багнюку видолинків, вже біля рятівного окопу був обстріляний фрицами із кулемета. Своїм на батареї розказав, де зачаїлися ворожі мінометники, де вартує німецький кулемет. Більше пострілів звідти не лунало...

А далі був Одер, чужа ріка намагалася затягнути у свою безодню стійкого воїна. Та спромоглася лише зірвати із гімнастерки орден Червоної Зірки. Нагорода ще й досі згадує свого сміливого господаря, спочиваючи у річному піску, так і не дізнавшись, що наш земляк дійшов до самого Берліна.

Так жаль, так прикро, фронтовика Івана Федотовича Міщенка з нами вже немає. А так хотілося б розпитати в нього про ту війну, про Варшаву, про Берлін...

Михайло Остапенко

• < Попередня
• Наступна >