…Метроном відстукував хвилину мовчання. Скорботну тишу розірвали залпи – так завжди військові прощаються з загиблими товаришами. Так у нинішньому, 2008-му, як і щороку, вже 63-й рік поспіль, ми прощалися з нашим товаришами. Нашими, бо загинули вони за нас усіх. Щоб життя тривало.

Слова, слова… Було багато слів, красивих, правильних, щирих. І так треба, бо ж  - “спочатку було слово”. А що було потім, після слова? Це правда – ніхто не забутий, ніщо не забуте?

Я дивилася на ветеранів – вони стояли невеличкою щільною (впритул один до одного, так тепліше – вітер був холодний того дня) групкою біля Вічного Вогню.

 

Я слухала красиві слова про “ніхто не забутий”. А в очах вперто стояла картина нашої суворої реальності, неприхована правда. Це було (і є) на кладовищі біля церкви, бахмачани старшого покоління пам’ятають його як “Кошелеве”. До проводів всі прибирають могилки своїх рідних. А цю, мабуть, вже нікому прибирати. І з неї зробили звалище. З-під кучугури сміття, каміння, уламків старих розбитих плит визирає зірка, дивиться сумно. У мирне небо (за яке і він пролив свою кров!) чи на нас, вандалів? Тільки малі діти не знають, на чиїх могилах ставлять такі зірочки. Так скажіть мені, люди, любі мої земляки, коли ви буваєте справжніми: коли зі сльозами на очах покладаєте квіти до Вічного Вогню, на братську могилу, чи коли по-дикунськи топчете могилу невідомого героя?

Так ніхто не забутий?!

Друга картина. Напередодні Дня Перемоги довелося проїздити селом Бахмач-2. Там не один пам’ятник героям війни. Вразив другий. Той, що не в центрі. Стоїть кам”яний солдат у заростях трави по пояс.

Так ніхто не забутий?

Ця ж наша зашкарублість душевна дається взнаки і на цій щорічній, черговій церемонії святкування. Вибачте, саме так, не можу її назвати святом. І не тільки холодна погода тому причиною. Відлунали чергові слова, ветеранів запросили до автобуса – і застіллям завершилось свято для тих, хто туди поїхав. А хто не поїхав, а для всіх бахмачан, що хай не були на фронті, але знають, що таке війна, хто страждав у окупації, у кого дитинство забрала війна, хто прийшов на площу Б.Хмельницького зі святковим піднесенням, що було потім? – Торгівля у парку, тиша – ніякої музики, до вечора. Каруселі-бабусі та залізниця того ж віку - для малечі. О 19 годині святковий концерт дивилась хіба вже молодь, що прийшла погуляти у парк. Це не тільки моє враження, повірте. Про це говорили всі. А я спілкувалась з різними людьми того дня. “А ось у Москві парад був!” – у захопленні говорили ветерани. Розумієте, їм хочеться свята! Щоб було радісно, хай і “зі сльзами на очах”.  Звісно, не параду, але не застілля банального. Знаю, що декого воно навіть ображає. Хоча звичайно, і такій увазі раді…

 

 

 Але ж було, і не так давно: ветеранів, урочисто і красиво, везли на машинах, грав духовий оркестр (не двічі біля пам’ятників, а все свято), концерт святковий – це все було разом і для всіх. Може, грошей, скажете знову, немає? Ні, на святкування виділяють, а на це, свято, впевнена, і “скинуться” всі, тільки б поговорити по-людськи. А машин зараз в кільканадцять разів більше – не проблема знайти.

Так ніхто не забутий?

Це не критиканство, повірте. Це біль. Біль від того, що не хочемо ми зайвий раз напрягтись, щоб хоча б цей святий день не перетворювати у черговий “захід” (хто й придумав таке словечко!) Зробити таке свято, щоб сказали:”А ось у Бахмачі!”, а не в Москві. А випити з ними “наркомівські 100 грамів” – то невеликий труд, напрягатися не треба.

 Вони уходять. На 1 травня їх було 750, сказав мені І.Г.Соколов, голова ветеранської районної організації, у минулому році - 900.

 9 травня їх стало ще менше - у День Перемоги 2008 року в Бахмачі хоронили двох фронтовиків. Вічна їм пам’ять…

 

«Порадник» продовжує свій проект «Книга спогадів бахмачан про війну». Надсилайте свої!