„Одна лиш ти чекаєш мене, мати...”

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 28 квітня 2017, 09:56

Звертаюся до мам Героїв АТО. Дорогі мами, нас об’єднало пекуче горе. Ми втратили своїх синів-соколиків. І неважливо, де загинули наші діти – на Майдані чи на сході України. Головне - вони загинули за свою Батьківщину, за Україну. На Майдан люди вийшли, бо не хотіли бути рабами на своїй рідній, Богом даній землі. Пролилася кров. Загинули молоді хлопці. Майдан виборов свободу, вигнав банду Януковича з України. На захист цієї свободи, а тепер ще й незалежності й суверенітету, стали хлопці, які вижили на Майдані, а також ваші діти. Вони своєю кров’ю окропили поля Донбасу, віддали свої молоді життя, аби на землю Бахмаччини не ступив путінський чобіт. Душі багатьох молодих хлопців відлетіли в небесний рай разом. Так і не пізнавши радість народження власних діточок. Це велика трагедія не тільки для рідних, а й для всієї країни.

Уже четвертий рік, як немає мого сина, а біль не проходить, не минає. Навіть коли посміхаюся, серце плаче, а душа кричить, бо ніяк не змириться з нестерпною втратою. Та ми, мами, повинні бути мужніми, щоб наші діти, дивлячись на нас з небес, пишалися нами так, як ми пишаємося ними. Горда за найкращих синів Бахмаччини, найкращих синів України. Пишаюся вами, мами. Низько схиляю голову перед пам’яттю ваших синів. От тільки побоююсь, що пам’ять про них буде жити, доки будемо жити ми. Закликаю об’єднатися у спільній справі по увіковіченню пам’яті наших синів. Не сподівайтеся, ніхто цього робити за нас не буде. Підтримати на словах можуть, а втілювати доведеться нам. Це нелегка справа. Починайте, а небайдужі люди вам допоможуть. Мені допомагають у важкій праці мій материнський біль і моя материнська любов. Здавалось би, біль і любов - різні супутники у моєму теперішньому житті, але яку вони мають силу. Вони допомагають долати тернистий життєвий шлях далі. Надихають на нові ідеї й справи.

Живу у вимираючому, занедбаному бездарними чиновниками селі. Вулиця, названа в пам’ять про мого сина, має ганебний, жалюгідний вигляд. Здається, що в цьому селі взагалі немає влади. Байдужість нерадивих, випадкових чиновників аж зашкалює. І як може бути інакше, коли «рожденный ползать, летать не сможет». То прагну власноруч впорядковувати хоча б куточок села Щуча Гребля, де ходив мій дорогий синок. Так на вулиці Василя Прохорського з’явилася Алея Слави і квітник Пам’яті.

Давайте закладемо такі і в райцентрі. Вони нагадуватимуть про наших синів-Героїв і тоді, коли наші душі відлетять на зустріч з ними. Посаджені нами дерева, ще довго викликатимуть спогад про вірних синів України.

Згадалися віршовані рядки Бориса Бобришева, які трішки перефразую:

Вже забувають про Майдан і про АТО,
Одна лиш ти чекаєш мене, мати,
І хоч розлука боляче ятрить,
Для сина квіти сієш біля хати.

Світлана Прохорська

• < Попередня
• Наступна >