Перша неділя серпня у Бахмачі відзнаменувалася подвійним святом. Крім традиційного Дня залізничника (тепер – Дня залізничних профспілок) місто святкувало 70-річчя свого міського статусу. Саме так, адже нам багато більше – 1147 роком згадуємося як «город», та називався Бахмач за своє життя і містечком, і селищем, а тільки у 1938 набув статусу міста. Це і святкували. Святкували, як завжди, з піснями, танцями, врученням почесних грамот, ну дуже гарним феєрверком.  В урочистій частині найгучніші аплодисменти дісталися Михайлу Яковичу Гросману – саме так вітали глядачі присвоєння шанованій людині Бахмача, Почесному залізничнику, керівнику КМС-285 звання Почесний громадянин міста. Додати до цього можна лише одне: почесним  Михайло Якович серед бахмачан став вже давно, і це найцінніше визнання. (Місто тут трохи спізнилося) Тепер у Бахмачі двоє Почесних громадян: ще раніше таким став наш земляк В.А.Іванько, який у 1943 визволяв рідне місто. Бажали всіляких гараздів бахмачанам три голови: міський Поліщук О.В., районної адміністрації Булах М.М, районної ради Сорока В.М. Завітали й гості, правда, всього двоє: з Конотопської профспілкової організації – залізничників з професійним святом вітати, і заступник Ніжинського голови Сологуб В., який ще й нашим земляком виявився. Обласні наші депутати Т.О.Марченко і Г.В.Данько привітали лаконічно-тепло. Концертом радували гості-чернігівці та свої артисти. Приємно відзначити «омолодження» нашої культури: поряд зі знаними «корифеями» Бахмацької сцени багато молоді, і  вже Миколі Федоровичу Кириченку, постійному ведучому свята залізничників, є кому підспівати улюблену «Мій рідний Бахмач» і передати мікрофон, з якого вкотре пролунає: «Зі святом, рідне місто!»

 

Це  добре, та саме про оцей зв`язок поколінь і вкралася несвяткова нотка в мої думки з приводу свята. Та й не зовсім сама вкралася: її я почула від знайомої пенсіонерки-залізничниці. «Коли я працювала, - сказала Ніна Іванівна, - ми на це свято жодного пенсіонера не забували, ходили особисто вітати. 40 років пропрацювала, а твій батько й того більше. Привітали його?» І на моє мовчання (батько віддав залізниці піввіку свого життя) відповіла: «Отож, і мене – ні». А конотопський профспілковий лідер, тим не менше, вручав грамоти за «активну» роботу бахмацьким профспілковим діячам!

Як відомо, по відношенню до старих й малих судять про державу, владу. Свято готують люди, тож це ми, люди, забуваємо у вирі святкування про головне? Адже чи не найбільше достойні свята саме вони, ветерани праці, ті, хто вже до парку й добратися своїм ходом не може. А ми собі веселимося, феєрверком милуємося, горілочку на фуршетах попиваємо – свято вдалося! Якби це була випадкова прикрість, можна б і промовчати, але про це саме я писала і після Дня Перемоги. Це не випадковість, а тенденція. Скажете, не присіпуйся по дрібницях? Ні, це не дрібниця. Ми всі колись, люди літні, молоді, навіть немовлята, станемо старенькими – це закон життя. Тож давайте про це пам’ятати і жити за законами добра. І тоді, через енну кількість літ, мене-бабусю чи нашого мера-дідуся так зворушить проста невибаглива квітка до свята з юних рук...