Гіркота її серця

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 01 березня 2019, 14:38

Позаминулої середи, 20 лютого, українці вшановували пам’ять Героїв Небесної Сотні. Майже цілий день був вдома, то вимушено слухав радіопередачі та спостерігав за вшановуванням з телевізійних репортажів. Якимись „причесаними” здавалися ті передачі, підготовані штатними кореспондентами. І тільки, коли до прямого ефіру долучалися слухачі, звучали слова правди, неспокою, сумніву. Вони нагадали, що правоохоронці досі не розслідували злочини, скоєні у часи Євромайдану. І дивна, на їх погляд, заява Генпрокурора Юрія Луценка на телебаченні про завершення досудового слідства у справі про розстріли на Майдані. Ще і голова ГПУ теж переконував, що відомство має всі докази для передачі справи до суду. Однак адвокат родин героїв Небесної сотні слова Луценка заперечила – не всі експертизи провели, не зібрали усі фото та відео. Минуло п’ять років – і ті, хто розстрілювали українців, досі не покарані.

Пролунало і таке припущення, що Майдан „злили”. Якось ефір доніс знайомі до болю слова: „Рабів до раю не пускають”. Диктор сказала, що вони належать одному із Героїв. Це правда, їх залишив на своєму сайті незадовго до смерті наш земляк Василь Прохорський. А через деякий час цей крилатий вислів прозвучав ще раз, тільки авторство ведуча передачі віддала комусь іншому. Стало боляче і за Василя, і за його маму, яка могла чути ту несуразність. Зателефонував у Дмитрівку. Обережно розпочав розмову із Світланою Миколаївною, але вона мої запитання випередила. Дізнався, що Прохорська ту несенітницю таки чула. Спробував заспокоїти матір Героя, на що почув:

«Це не найбільший мій біль. Вже давно сумніваюсь, навіщо мій Василь віддав своє життя? За кого? Мусила навіть написати листа голові облдержадміністрації, в якому поділилася і болем і сумнівами.

І ось знову настав чорний день мого життя – 18 лютого, коли втратила свого синочка. Зібрався традиційно біля Васиної могили чисельний гурт, багато хто поклав до мовчазного пам’ятника квіти. А потім мовчки почали розходитися. Уявляєте, жодного слова вдячності чи співчуття не знайшлося у районного начальства сказати на адресу Героїв Небесної Сотні. Дивилася у їх порожні, байдужі очі і зрозуміла, що прибули вони не за покликом душі, а за рознарядкою...

Доземний уклін моїм численним землякам-дмитрівцям, хто відірвався від справ і прийшов розділити моє пекуче горе. Спасибі, моїм земляченькам. А ще вдячна Віктору Федоровичу Міщуку, депутату районної ради. Переконана, підтримати мене його змусив клич відгукливого серця, хоча знаю, у самого на душі не дуже весело.

Не лише чорними тонами були насичені ці дні. Мабуть, моя кровинка, мій Василько, відчув стан моєї загорьованої душі. Це він прислав до мене у гості справжніх майданівців. Завітали вони з Ічні, були не з порожніми руками. Та не стільки зраділа гостинцям, як людському теплу, яким відігріли мою зальодянілу душу. Крім всього, передали мені янголочків, виготовлених для мене, ічнянські діти...

Розповідаю вам, а сльози невпинно біжать і біжать. Та це добре, вимивають гіркоту з мого серця».

Борис Бобришев

• < Попередня
• Наступна >