Поміж людьми

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 26 листопада 2021, 17:35

Обмачівці вже і не пригадають, коли спілкувалися із кореспондентами наживо. Тому і в газеті про нас не прочитати, хіба що в кількох скупих рядочках поздоровлять когось із земляків з днем народження.

Кажуть, що випадковостей не буває. Мабуть, і у моєму випадку хтось подбав, щоб у руках опинився відразу примірник «Радянського села» 25-річної давнини і недавнє фото з учасницями сільської художньої самодіяльності. У районці на весь розворот подано репортаж про відкриття пам’ятника полеглим осічанам у роки Вітчизняної. А на недавньому фото - мої односельчанки, чиї батьки полягли на тих фронтах, то виростали напівсиротами.

Згадалось, що у молоді роки і сама дописувала до газети, то вирішила розповісти про обох. Котра ближче до читача, це Надія Іванівна Завадко, колишня доярка-тритисячниця. А ще вона майстриня грати на гармошці і виконує запальні частівки. Навіть запрошувалася на Всеукраїнські фестивалі-конкурси гармоністів і виконавців народних пісень та частівок. Спасибі директорові нашого СТОВ «Обмачівські зорі» Олегу Івановичу Миколаєнку, який повірив у талант нашої односельчанки і профінансував подорож Надії Іванівни у Коростень. Вона віддячила за це, повернувшись із Дипломом, а ще прославила наш присеймівський край.

Знаємо її вмілою вишивальницею, успішною домогосподаркою і майстринею приготування вареників із сиром, мало хто пригостить такою смакотою. Про Надію Іванівну «Порадник» розповідав раніше, я тільки нагадую, вона і сама неодноразово друкувала дописи у газеті, то більше уваги надам її подрузі. Вона на знімку праворуч.

Народилася Галина Сергіївна Білогруд у 1940 році, то свого татечка не пам’ятає, навіть пристойного фото не залишилося по фронтовикові, який не повернувся із вогняних доріг війни. Повоєнні роки вимагали напруження від кожного, то дитинство її і ровесників було значно коротшим, ніж у їх однолітків тепер. Закінчила 7 класів, хотілося вчитися далі, та де там, біднота панувала на кожному кроці. Щоб допогти мамі, пішла у колгосп. Якраз починалось будівництво – зводили корівник, свинарник, млин, пожежну. Напросилась у будівельну бригаду підсобником. Придивлялася до роботи мулярів, захотілося і собі навчитися класти цеглу – зуміла. З ким працювала у бригаді, вже нікого не залишилося, крім Домахи Дмитрівни Романченко, хоча їй за дев’яносто.

Пізніше жіночі руки більше знадобилися біля корів, попросили піти на дойку. Тут було клопітніше, все вручну, а доїли тричі. Влітку дійне стадо на пасовиську, а це прахами на луках, підйом раніше за схід сонця, додому повертаєшся у сутінках. Здавалося, добереться до хати і прикипить до ліжка, та де там – молоді літа брали своє. Долине гармонь з кутка, ноги самі ступають на вечорниці. На одному із вечорів у клубі запросив на танок сільській парубок Микола, провів до її двору. Зав’язалася дружба, яка переросла у кохання – побралися. Від тоді вона Брагінець. Незабаром народилася старшенька, а через чотири роки і молодшенька донечки. А Галину попросили трудися телятницею, погодилася. Пізніше разом з чоловіком взялися доглядати за умовами сімейного підряду за групою телят. Роботи додалося, хоч на цьому не розбагатіли, але залишився від того добрий слід – все ж приємно працювати разом.

Дівчата росли роботящими – і в хаті помічниці, і в городі, ще й до бабусі встигали. Тільки старалася Галина Сергіївна їх домашніми справами не перевантажувати, більше націлювала на навчання. Хотілося, щоб вони втілили у життя її мрію - вивчитися. Так і сталося – закінчили інститути, обзавелися сім’ями. Тепер у бабусі Галі п’ятеро онуків, двойко правнуків.

Уже давно на заслуженому відпочинку, удома газ, спасибі колишньому голові колгоспу Михайлу Гнатовичу Матіську, світла йому пам’ять, за рахунок господарства провів у село блакитне паливо. І хоч тепер ціна кусається, все ж у разі потреби, користуються ним. Це економить час, то є можливість зібратися у гурті аматорів сцени, ще й у сільській церковці співає наша односельчанка.

Вона і сама дивується, як вдалося вибитися із нужденних літ у більш-менш заможне життя. Все – результат праці і колгосп допомагав, і не лише їй. Тоді будували житло, облаштовували обійстя, народжували і вчили дітей. Жили, може, і не у багатстві, але було веселіше і більше поваги було поміж людьми.

Галина Блажко, ветеран праці

• < Попередня
• Наступна >