Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Питання владі

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Святий і неписаний закон – доглядати місце спочину своїх рідних, завжди і щоденно. Але є    такі, загальні для всіх дні, коли живі йдуть на кладовища, несуть квіти і поминальне на могили – у ті дні, як говорить церква, ми прощаємося з нашими померлими, які весь Пасхальний тиждень перебували душами на землі. Тому і звуться ці дні „проводами”. Прибираються до цих днів кладовища, і навіть ті могилки, за котрими вже нікому доглянути, хоч трохи та  впорядкують християнські добрі душі. Ось тільки які християнські душі завжди, з року в рік, все сміття і непотріб із „своїх” могилок скидають на такі покинуті? Кожного року болить душа, спостерігаючи цей вандалізм на нашому „Кошелевому” кладовищі, де бачу з-під такого звалища заржавілу п’ятикутну зірку. Звісно, йому вже все одно – тому невідомому солдатові, він не бачить очей нащадків, які так глумляться над його могилою. Але як же їм?

Один мій знайомий, чоловік немолодий, говорив якось:”Вони не хочуть зрозуміти, що всі люди смертні, і старими будуть усі, і закінчать свій життєвий шлях в одному місці. Це сумно, але це закон життя”.  „Вони” в нашій тодішній розмові – це люди, на яких покладено обов’язок опікуватися проблемами громади, як життєвими, так і післяжиттєвими.
 
І якщо тих, хто негідно, отак по-варварськи чинить з „чужими” могилами, повинна мучити  лише совість (коли вона є), то для чиновників цей обов’язок – не лише моральний, а суто професійний. Це їхня робота, за яку ми, платники податків, платимо їм заробітну плату. Упорядкуванням кладовищ займається рада, на території яких вони розташовані. Мова піде про місто – отже, міська рада.
 
 
Та це ж сухої весняної погоди. А якщо осіннє бездоріжжя, з багнюкою, то ця яма перетворюється на ціле болото. І наступна, і не одна ще така. Та це ж нічого ще, коли просто прийти відвідати могилки, а як нести покійника?

Гірко і боляче про це говорити, що ми не можемо навіть у останню путь провести людину без проблем, з якими вона і так все життя бореться, і виходить, що й на той, кажуть, кращий світ, з ними відходить.

 Та й що б здавалось би за проблема – висипати ту дорогу за стільки років?! Давно це тягнеться, говорять місцеві мешканці. Ще вуличком Валентин Петрович Журавель все добивався, а до нього – Валентин Федосійович Антоненко. Обох вже немає на цьому світі, царствіє їм небесне. І дороги немає. „Добрим словом згадують цих людей, активних, не байдужих до громадських справ, - говорить Олексій Прокопенко. – Може, хоча б у пам’ять про них, нарешті прийшла пора вирішити це болюче питання?” Сам Олексій Петрович звертався, і неодноразово, і в міську раду, і в дорожню службу. Та в першій порадили самому допомогти з дорогою, оскільки Прокопенко підприємець, а в другій послались на завантаженість своєю роботою. А це чия, вибачте?

Говорить Олексій Петрович, що може і взявся б сам за справу, але ж треба, напевне, дозвіл і узгодження з відповідними службами: архітектурними чи землевпорядними, дорожніми.  Адже це не біля власного двору яму засипати – власність-бо громадська, можуть бути всякі нюанси. (До речі, на своїй вулиці так і зробив). До речі, щодо служб. Найбільша та яма якраз біля ветлікарні. З одного боку на узвишші – вона, з іншого – людські городи, хоч лети похоронній процесії.

Згадалося, як на зустрічі з народним депутатом О.Ляшком на таку саму ситуацію бідкалися курінці: вони небіжчиків городами носять на одній з таких ділянок. Усю дорогу зробили, а шматочок  залишився, та й годі всім до нього.

Мікрорайон Пісочного – це і Фурманова, і Красіна, і Котовського, і Будьонного, і Чехова, і Довженка, і Київська... Та й з дальних вулиць – сюди ж, район чималий, а смертність у нас все ще переважає народжуваність.

І якщо ми хочемо, аби було все таки навпаки, треба напевне наближатися до цивілізованої спільноти не лише економічно, а й морально. Тільки, заради Бога, не треба вкотре повторювати завчену фразу:”Немає коштів”. Швидкісного автобана тут ніхто й не вимагає – просто вирівняти дорогу, засипати баюри.  Напевне, й ті ж самі жителі б допомогли. Як колись, у 60-70 роки, згадує одна з жительок, висипали своїми силами вулицю Котовського – покійний Валентин Федосійович організував. Вона тоді ще дитиною була, а от пам’ятає ім’я доброї людини. Шановна наша владо, чи ви не хочете, аби таким же добрим словом згадали й вас колись?..
 
Н. Теплова

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове