Ось і ще один День перемоги відсвяткували. І якщо у столиці та великих містах України цього року було це пишно й навіть схоже на паради, які пам`ятають радянські покоління, то у нас в Бахмачі все відбувалося скромно, за сталим сценарієм. Вітання від голів: міської ради О.Поліщука, районної ради В.Сороки, райдержадміністрації М.Булаха, від голови ради ветеранів І.Соколова. У промові останнього пролунало звинувачення нинішній державній владі у „переписуванні історії”: прирівнюванні до героїв війни вояків ОУН УПА, недостатнє висвітлення в підручниках та засобах масової інформації історії Великої Вітчизняної, а натомість засиллі „ерзац-культури” на екранах. Член міськвиконкому комуніст М.Бараненко своє вітання розпочав з повідомлення про те, що на святі присутня копія прапора 150 гвардійської ордена Суворова дивізії, який був піднятий над рейхстагом у переможному травні 45-го. Від молоді Бахмача дякував ветеранам випускник 4-ої школи О.Усенко: „Поряд з ветеранами стою – ніби клятву мужності даю...” Слова, винесені в заголовок – з вітання комісара Бахмацького райвійськкомату майора О.Ананенко. „Вічну пам`ять” відспівали у панахиді по загиблих – службу відправив благочинний Бахмацького округу М.Кибалюк.

Учасників Великої Вітчизняної було цього року помітно більше – на лавочках біля Меморіалу сиділи впритул. Дійсно, підтвердив Іван Георгійович Соколов, це вперше за останні роки 3-4 зібралося так багато ветеранів. Звичайно, не всі з них фронтовики, але учасниками війни по праву можна назвати все воєнне покоління, чиї долі й дитинство обірвала війна.

 

Продовження свята було в міському парку – для дітей працювали заїжджі атракціони, для дорослих – торгівельні точки, з необхідним „святковим набором”. Та з ветеранів там був єдиний мій співбесідник І.П.Ковтун – то й бачили Івана Панасовича здалеку, підходили різні люди, дарували квіти, просто вітали. Чи то важко їм, нашим стареньким, довго святкувати, чи тому що для них там нічого й не було. Духовий оркестр грав пізніше, на іншому кінці Бахмача, біля колишнього клуба Леніна, і зібрав настільки малочисельну публіку, що навіть одному вальсуючому напідпитку дядечку не вистачало бажаючих партнерок. З ветеранів добрався до клубу лише один знайомий Василь Дорофійович Шатан.

 „Я молодий ветеран – 26 року, - посміхаючись, відповідає на моє прохання згадати той, переможний травень. – Перемогу зустрів в Чехословаччині, у складі 1 Українського фронту. „Наздар, братушки!” – вітали нас чехи в Празі, квіти дарували, пиво на підносах підносили, навіть дороги поливали, аби не курило – така пилюка була. Жінки геть усі плакали. А перекинули нас туди з передмість Берліна, так що рейхстага, ні, не бачив. Був у Польщі, Угорщині, а потім відправили на Сахалін. Звідти й демобілізувався, тільки набагато пізніше своїх однолітків – завербували мене в берегову охорону, там і працював до 1953 року, а потім повернувся в рідний Бахмач”. Василь Дорофійович працював у районному Будинку культури, у кінотеатрі художником, закінчив заочно Всесоюзний будинок народної творчості в Москві. Але це вже інша історія. А того дня ми дочекалися його улюбленої „Прощание славянки” і попрощалися – до наступного Дня Перемоги.

Коли ми йшли з Василем Дорофійовичем сквериком біля клубу, до нього підбігла дівчинка років 13-14: „Спасибі Вам за те, що врятували нашу землю”.

А гарного настрою додавала протягом всього дня музика воєнних років, що лунала з динаміків, влаштованих на даху «Телекому». І святковий концерт увечері, о 19-30, завершив цей травневий День Перемоги.