Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Простіть нас, діти...
/ 0
- Деталі
- Категорія: Новини міста та району
- Опубліковано: П'ятниця, 03 липня 2009, 16:09
Головна площа міста. Міський випускний вечір, все заквіт-чане – змішались святкове вбрання, радісні посмішки, різнобарвні букети. А я стою зі сльозами на очах. Вимушено слухаю промовців, вірніше читців – майже кожен виходить до мікрофона з паперами в руках. Впевнена, кожен сказав би своїми словами проникливіше, красивіше і більш по-людськи. Щоб якось відволіктись від тих промов, милуюсь молоддю. Кажуть, українські дівчата та юнаки найгарніші у світі. Очевидно, це так. Але правда й те, що життя випадає їм не найкраще. Вже багато років чекаю, що хтось із промовців висловить у мікрофон слова вибачення, мовляв, простіть нас, діти, за те, що не створили достойного вам життя. Що більшість вас і ваших батьків не мають впевненості в майбутній день...
Стою зі сльозами на очах. Може, так боляче лише мені, може, це від того, що син і донька не поруч, що не знайшлось їм місця на нашій величезній Вкраїні. Донька вийшла заміж за гомельця, він повіз її у рідну Білорусь, - там життя краще. Час від часу перевідую. Із сином складніше – він в Росії, в Уренгої, а це майже край світу. Додому приїжджає вкрай рідко, все запрошує в гості. Дуже скучаю, раз відважилась на подорож, але тепер вирішила не покладати на синові плечі витрати, сиджу вдома. Моїх копійок вистачить доїхати хіба що до Москви.
Ноги вже гудуть. Потомились і винуватці свята, перетупують. Пригадала, як колись давним-давно, ще дівчиськом, пішла з мамою на випускний, що відбувався на стадіоні. Так зручно було, все і всіх видно. На жаль, від тієї практики чомусь відмовились. Ловлю себе на думці, що може комусь приємно створювати людям незручності. Якщо так, то досягнуто значних успіхів. Найбільше досягли можновладці нагорі. Де сьогодні моя рідна Україна?! У рейтингах незалежних оцінувачів її ім’я лунає поруч із напівзабутими мною Угандою, Мозамбіком, Танзанією... І боляче , і соромно.
Нарешті стомились і промовці. Та їх вже не слухають навіть присутні педагоги. Все чекала, що хтось промовить оте заві-тне : «Діти, пробачте...» Пролунали оптимістичні заклики, неначе все в нас гаразд. « Ідіть , випускники, у своє майбуття, нехай буде широкою і світлою, без перешкод ваша дорога у самостійне життя», - лунало знову і знову, як слова шамана.
А мені хочеться обійняти всіх-всіх, знайти для кожного найсокровенніші слова: «Діти, ви вже майже дорослі. Зростайте українцями і залишайтесь людьми. Як котрийсь виб’є-ться в житті нагору, дбайте і про інших, небеса винагородять вас. Не забувайте найрідніших, ваших матусь і татусів. Вони, зекономивши на необхідному, придбали таки оті яскраві сукні і ошатні костюми. Платіть їм тією ж любов’ю, і вони стануть найщасливішими людьми». Все це хотілось прокричати на весь майдан. Слава Богу вже ніхто не виступає, вже вручають нагороди кращим. А через трохи традиційний мелодійний вальс закружляв у святковому вихорі і випускників, і уяву батьків, і мої невеселі думки.
Все залишилось би при мені, всі мої сумніви, та згадала пропозицію «Порадника» ділитись роздумами. Якби була начальником , то обладнала б стадіон для проведення і поді-бних свят. А як такої змоги немає, то нехай святкує кожна школа окремо, як це буває 1 вересня і в день останнього дзвоника.
Може, я й неправа, а може хтось підтримає мою пропозицію. Відгукніться, будь ласка, хоча б кількома словами, адже йдеться про місто, про нас, про наших дітей.
М.Сагайдак
Детальніше...