Давно хотілося мені, тепер уже пенсіонерці, побувати на хуторі Заболоття, що недалеко від Рубанки.

Звідти родом моя мама і там проходили всі наші з сестрою канікули у дідуся і бабусі, добрих і чуйних людей. І пройшло з тих пір рівно 50 років, як забрала стареньких до себе в Дмитрівку наша мама і перестали ми їздити на Заболоття. Але часточка душі залишилась там, де нам було так добре. Що там той Артек, що там те Чорне море! У нас було найголовніше – воля і наш ставок. Скільки там тоді було дітей! Ми пасли гусей і цілими днями купалися в ставку. А в якому ще зоопарку можна було побачити таке: дідусь випускає здоровенну свиню і вона прожогом несеться до ставка і з блаженним рохканням заривається в грязюку? А яке чудове видовище – купа маленьких рожевих поросят, які носяться по двору! Ця близькість до природи – яке це благо для дитячої душі. А вставати рано і гнати череду корів. Ото набігаємося! Але зустрічають тебе ввечері, як трудівника, парує на столі вечеря, невимовно пахне свіжий бабусин хліб і ціла тарілка меду чекає на тебе!

І от трапилася нагода поїхати на Заболоття. Дорога туди тепер асфальтована, навіть через болото. Але зустріло нас таке запустіння, що на душі стало боляче. На весь колись великий хутір всього 11 хат, в яких живуть, вірніше доживають люди. Хліб привозять лише раз на тиждень, магазину немає, вірніше, стоїть він закритий. Від садиби дідуся і бабусі зберігся тільки колодязь, з нього й зараз беруть воду. До місця, де була хата, навіть пройти неможливо, так заросло все кленами. Походили біля улюбленого ставка, який заріс кругом очеретом, зате з’явилися чаплі, мабуть людей так мало, що лякати їх нікому. Сказала місцева жителька, що недавно приїжджав сюди син брата мого дідуся, мільйонер з Канади, який потрапив туди після війни. Мабуть, є щось в цьому богом забутому куточку, що притягує людей навіть з такої далечини.

І гірко стало, що тепер, в нашій незалежній країні, такі чудові куточки вимирають. Що це, як кажуть, об’єктивна реальність чи недолуга політика? Гірко, що тепер мої онуки будуть дихати смаком міст, а не бачити таку красу.

А насамкінець хочеться пом’янути добрим словом моїх дідуся Антона і бабусю Марту, могилки яких я прибираю і не забуду ніколи.

 

 ЛюдмилаРубан
 

 Від редакції. А нам хочеться додати ось що. Нещодавно, до Дня споживчої кооперації, так вже ж розхвалювали роботу цієї галузі та голови правління С.Мйошина. Агов, де ж ви, стахановці споживчої кооперації? Заїдьте своїми крутими машинами у Заболоття та десятки таких хуторів, де хліб раз на тиждень бачать. У хліборобній державі, у селі, яке той хліб споконвіку ростило!